Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

їй, бо не раз ловив її звабний, стемнілий погляд — особливо, коли гладив її волосся чи цілував її руки. Але вона могла сказати «ні», вирішивши, що їй потрібно щось інше — чого-чого, а сили волі цій дівчинці вистачало. Могла в чомусь послухати Леську, бо та була здатна вмовити кого завгодно. Чому?… Та це вже й не було так важливо…

Дома, на щастя, не застав нікого — батьки пішли десь у гості. Довго шукав і знайшов-таки диск Брубека, якого давно не слухав. Включив центра, впав ниць на ліжко і так, не роздягаючись, слухав «Тейк файв» хвилин двадцять, потім радіо й під старий добрий «Мішел, ма белл…» якось дуже швидко заснув…

Якби хто сказав раніше, що мав через жінку такі страждання, Роман виставив би його на кпини.

* * *

…Найважчою виявилась субота. Поїхали з матір'ю до Ватутіна, щоб купити йому якусь куртку. Він цілий день ходив, як сновида, і не хотів більше нічого. Всередині щось боліло, викручувало душу. Аж ввечері, коли втік до Зосі й вони бренькали на гітарі, трохи відпустило… Потім напади повторялись — як під час затяжної хвороби: з часом все рідше й вже не такі вбивчі на силу…

Гірш за все, що за три дні Владка виїхала до Криму. Як сказала Рому Леська, Влада кожного року їздила в санаторій і навіть складала екзамени в своєму класі. Й тепер поїхала на цілу зиму.

Коли Ром почув це — в нього обірвалось серце. Три місяці — коли нема життя і години! Й ні найменшого шансу взнати що сталось, та просто — глянути їй у вічі!

Тож одужувати від кохання Рому довелось дуже довго…

* * *

… Весна прийшла в буянні теплої землі, сонця і палкого кохання. В березні Жорик і Зося поїхали з молодіжним клубом в Карпати — звали з собою і Рома, але він не захотів через Владку. Ром знав, що все так і буде. Якось йому подзвонила Леся й домовилася про зустріч.

— Це не телефонна розмова, — сказала манірно.

Зустрілися вони в «Сайгоні». Леська прийшла в теплій коротенькій дублянці, отороченій хутром. Була свіженька, гарна, поблискувала своїми синіми очиськами, руде пасмо волоссячка грайливо вибивалось з-під модної шапочки.

— Привіт! Як ти?

— Нормально. Давно тебе не бачив.

— Знаєш, я хочу поговорити з тобою про Владку.

— Ну, звичайно, про кого ж іще?

— Почекай… Їй незручно за ті слова. Ну, тоді. Вона просто повинна була їхати до Криму… В неї там колись був хлопець, але цього разу… вона в ньому розчарувалась. Мабуть, через тебе. Вона не хотіла тобі брехати. Не знала, повернеться чи ні до тебе… Розумієш? І їй зараз дуже погано. Вона каже, що її ніхто не любить.

На це Роман тільки змовчав.

— Ні, справді. Вона не хотіла, щоб я тобі це говорила, але… Знаєш, їй з тобою цікаво. Я її знаю. Хоча… Як на мене, ти не зовсім той хлопець, який їй треба… Просто навколо одні… дурні!

Від обурення Леська аж тупнула чобітками.

— Якщо думаєш, що не підходжу, навіщо зустрілись? — холодно спитав Ром.

— Я не це хотіла сказати… Не ображайся. Ти їй подобаєшся, правда. Їй хороше з тобою. Просто… Вона хоче вирватись звідси. І у неї більш нікого немає… Ну, розумієш?

— Здається, так, — сказав Ром.

— Ти їй зараз потрібний. І вона тобі також. Не втрачайте часу, у вас його і так замало!

Спочатку Ром не повірив у Леськині умовляння. Але раптом відчув, що йому приємно говорити про Владку. Та ще й з дівчиною, яка її добре знає.

Тож наступна зустріч біля кінотеатру сталася зовсім не випадково.

Розділ 14
Батько Махно. Перша зустріч

Серпень 1919 р.

У серпні Звенигородку захопили денікінці.

Як тільки денікінські війська зайшли в повіт, білі відразу ж почали повертати в господарства ненависних «кадєтїв». Тих самих, яких не добили при німцях.

— Ну, потварці! Шо німчура, шо «гаспада афіцери» — а тих самих «кадєтів» тулять, насери їм на голову! — казали селяни.

Вранці тридцять першого серпня війська Петлюри вибили більшовиків з Києва. Ввечері того ж дня до Києва з півдня ввійшов Денікін. Напруга зростала. Наступного дня під час організації спільного параду між денікінськими офіцерами і козацькими сотниками стався конфлікт, який мало не переріс в бойові дії. Війна між Директорією і Денікіним стала питанням часу. Самостійницька буржуазна ідеологія та ідеологія «єдіной і нєдєлімой» монархії ніяк не вживаються між собою.

На початку вересня загони Рудя, Цвітковського й Чучупаки вже перестрічали перші денікінські обози. Раптом в Звенигородські ліси прийшла звістка: від Дніпра просотуються загони батька Махна.

Армія Нестора Махна потрапила в скрутне становище: біля Умані його остаточно затисли між лінією фронту Денікіна та дивізіями Директорії. Вважаючи революційних українських есерів все-таки меншим злом, ніж «залатопагонних афіцеров», Махно прислав послів до польового командування УНР…

* * *

Вранці десятого вересня Максим вийшов з півескадроном до Тютюнника. Вже підходили до Умані, як раптом біля Потаського лісництва роз’їзд помітив кілька тачанок й з півсотні вершників, які вихором промчали в напрямку міста.

— То батько Махно промчав! — сказав Софрон Рябенький.

— Звідки ж ти все знаєш? — не витримав Рудь.

— Та казали ж люди, йому нема куди дітись. Тільки до Юрка на переговори!

І справді, коли під’їхали до штабу військ УНР — навколо вже стояли посилені