Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Я був певен, вона…

— Я теж чув про це.

— Схоже на брехню.

— Тоді робитимемо своє?

— Робитимемо своє.

— Бах-Бах.

А позаду:

— Ну ж бо, ну ж бо, гей-гей!

— Ну ж бо, Машинко!

— Ш-ш-ш-ш-ш…

Пішла? Добре? Не заважай?

— Гальмуй!

Я вдарила по гальмах.

— Ліворуч!

Я смикнула кермо.

— Тримаєш-шся?! Тоді тримайся!

Новий стрибок через вирваний днищем люк, що покотився з гуркотом.

— Ану ж бо!

І перша срібляста машина втелющилася в нього колесом, перевернулась і, розмалювавши асфальт сріблом, зі скреготом завмерла.

— Стріляй!

— Він уже вмер.

— Стріляй!!!

— Його вже немає.

Він іще був. Розрізавши ножем ремені, з машини крізь лобове скло.

Сріблястий металік… Чоловіки — великі діти. Як легко вибирати за них. Якщо пістолет, то найбільший, якщо силікон, то найважчий, якщо авто — синє, чорне чи сріблясте.

Ще до того, як привести їх сюди, у Це Місто Терору, я побувала в їхньому офісі. Я прийшла туди вночі, коли вони пішли спати.

Я обійшла їхні столи — дванадцять столів.

Я торкалася їхніх філіжанок — одинадцять філіжанок для кави.

Я розглядала їхні попільниці. Попільниць було сім.

Але я зробила це, щоб не пропадав вечір, записаний у моєму щоденнику, як «увечері в будинку Мисливців». Адже я знала, про що вони думають ще до того, як Мисливці Раз роз’їхалися по домівках спати. Адже я бачила на стоянці біля офісу дванадцять сріблястих машин.

Про що думаєш за кермом сріблястої машини? — «Буде неважко її впіймати?».

Сріблястий металік. Щоправда, тепер уже тільки чотири машини. Одначе такий самий колір мають не тільки тарани й дверцята, а й дула кулеметів.

— Вибереш кулемет?

— Звичайно.

— О! Найбільший!

Але це було гарно — чорне зі сріблом.

Чорне зі сріблом.

А коли кулемети виливали вогонь, срібло перетворювалося на золото, а обпалене вогнем небо здіймалося високо вгору.

— Та-та-та-та-та-та-та! — черга пробила асфальт до прокладених під ним труб.

— Та-та-та-та-та-та-та! — черга врізалася в стіну, перетворюючи цеглини на пил.

Повалена стіна.

— Та-та-та-та-та-та!

Уся площа стала іншою.

— Та-та-та-та-та!

Оголені ребра мертвого будинку. Стіни, долівка стелі.

— Та-та-та-та!

— Що там?

— Та-та-та!

— Схоже, кінець!

— Та!

І судомний біль у тілі моєї Машинки.

Але вона знайшла сили загородити собою вулицю, яка вела з площі до Найстаріших Будинків.

— Йди!

— Я не кину тебе!

— Йди!

— Я залишуся!

— Йди! — рвонувши кулемет на себе, вона встигла розчахнути дверцята. — Ну ж бо!

— Прощавай!

— …щ-щ-щ-щ-щ-щ-щавай, — з довгим, зниклим у «та-та-та» «щ-щ-щ».

Вона завмерла.

Три мисливці кинулися до неї.

— Заберіть її!

— Швидше!

І тоді спалахнули її фари і ожив кулемет.

Три піднятих над землею тіла.

— Ще троє!

— Дякую! — гукнула я.