Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

наречену викрадали. Іноді просили її по-доброму, намагалися домовитись. Не треба вас викрадати, адже холодно, не літо надворі. Ні, впреться, ніжкою тупає – крадіть мене, і все тут! І треба було знову брати похідні інструменти і вночі, часто під дощем або снігом, іти шукати ту сволоту. Якось наречена так заховалася (сиділа, гиготіла в таємному закутку), що півгодини шукали, змерзли як цуцики. То вінчальний батько – простий був хлопака, приблизно як Віра Сердюк, але рішучий – не витримав та як вріже їй – було б кому ховатися! От взяли б і навмисно не знайшли би! Приваландалася б сама назад, а на її місці вже інша сидить. І вродли-и-ива. І молода-а-а, з гарної родини… До речі, таке було якось. Нещодавно. Тільки різниця була у днях. Перша наречена – вона звідкілясь із Польщі чи з Румунії була, тут у нас все близенько, – завередувала раптом, образилася на щось. Ось як було… * * *

Вони зустрічалися у місті, розташованому між селами, де вони на той час жили. Наречений в селі під Чернівцями, наречена в селі під Пшемишлем. Зустрічалися біля пам’ятників. Один пам’ятник був Емінеску, а другий – Шевченкові. А запам’ятовувала вона так: Шевченко – це котрий без голубів на маківці, а Емінеску – з голубами. Ну чому-чому… На круглій голові Тараса – він-бо голомозий! – у голубів лапки зіслизали, а в Емінеску – шевелюра, там і гніздитися можна. І вона одного разу переплутала, стояла та чекала біля Тараса. На того саме залізла парочка пришелепкуватих голубів, і катались вони там, як на роликах, – з’їжджали, потім назад на маківку спурхували… А жених її біля Емінеску чекав, щоб забрати до себе в село з батьками знайомити і сукню весільну приміряти. У нас знову ж таки звичай, що наречений нареченій на весілля сукню дарує, і взуття, і перстеник. І всі економні женихи поспішають одружитися восени, бо взимку треба ще й шубу… Одне слово, наречена з Польщі почекала, нагнівалась та поїхала. Потім зателефонувала і сказала: «До відзеня, любий!» То взяли й запросили іншу наречену, нашу, місцеву. Аби продукти даремно не переводити. Перша, котра із Пшемишля, отямилась, приїхала, сама те село під Чернівцями знайшла, а в сукні, для неї придбаній, уже інша по селі вишиває під музику. Навіть туфлі підійшли – не довелося міняти! Бійка була. Наречена номер один, та, що з Польщі, кидалася на наречену номер два, ту, що з Чернівців. Музиканти, звісно, вболівали за свою. Вони ж патріоти. Вона й перемогла. І потім весілля було чудове, радісне, навіть інспекторів ОМА того разу не було. Ото щасливий був день!

Щоправда, наречена номер два, та, що стала дружиною, через рік втекла з прикордонником. Але там наші музики вже не грали. Там, напевне, військовий оркестр грав. Чи якийсь ресторанний гурт. З консерваторців. Вони освічені хлопці, звичайно, ноти знають, але щоби чверть тону почути і зіграти на трубі, та ще і з шаленою швидкістю, щоб тримати дихання шістнадцять тактів, щоби грати на лютому морозі та в спеку, щоби потім діставатися дому з інструментами на підводах або вантажівці й тихенько співати самим собі, практично вже неживим від утоми, тихцем співати щось на чотири-п’ять голосів:

– Оо-однозвучно гремит… Ко-ло-ко-о-о-о-ольчик… И дороо-о-о-ога пылится слегка-а-а-а…

Або щоб ось – коли вже зовсім пізньої ночі гість, наприклад, попросить:

– Хлопці, ану зіграйте мені «Йой голубка з голубом…», а я заспіваю…

Ось щоб не відмахуватися, що ми, мовляв, цього не граємо, не знаємо, а незворушно кивнути і віддати команду іншим музикантам:

– Голубка! Ля-бемоль мажор!

Не маючи жодного уявлення, що це за пісня, але підхопивши її одразу, з першого звуку захмелілого гостя, котрий співає поперек усіх мислимих нот, якщо треба, перейти в іншу тональність і мінорний лад, та так, що в того від захвату і щастя, від збігу звуків та розкішної гармонії ледь серце не розривається під час співу, цього консерваторські хлопці не можуть… Цього вони не можуть. Це я вам чесно кажу.

І хтозна, чи хтось узагалі може…

Тож усе можна було витримати, все…

Коли би тільки цих клятих перевірок із ОМА не було…

Путильська ватра

І вже ж сотні разів застерігали: припини…

І сама переконувалася неодноразово, що вигадане мною неодмінно матеріалізується. Ще й у збоченій формі. І писала вже про це собі в науку. Так ні. Мене все несе й несе.

Ось дивіться… Тільки-но опублікувала текст «Приходьте, бургомістри…» в «Живому журналі». І майже одразу в журналі «Фонтан». А потім іще в якійсь періодиці знову «Приходьте, приходьте…».

Ну і накликала… Бургомістри, вони ж також люди! Коли вже так наполегливо кличуть «Приходьте! Приходьте, бургомістри…», він і прийшов. Наш бургомістр. Якщо кличуть. Прийшов.

Тобто сюжет, як завжди, матеріалізувався. І як завжди – у збоченій формі.

Розповідаю… У Путилі – є таке в Чернівецькій області карпатське селище Путила – в Путилі було свято «Путильська ватра». Тобто путильське вогнище. Але воно не звучить у перекладі, тому що вогнище – це вогнище. А ватра – це геть інше, хоч і також вогонь. Це такий символ домашності, вогонь, який розпалюють вівчарі далеко від дому. Часом він маленький, затишний, на ньому варять кулешу або бануш, поряд із ним гріються ночами, награючи на окарині або сопілці. А часом він велетенський, ошатний і буйний, коли пастухи святкують день виходу на полонину і танцюють навкруг нього «Аркан». Тому і свято так називається «Путильска ватра». Одне слово, це день, коли пастухи виганяють стада на пасовиська.

І в це свято наше