Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

вивільнив віко. Ухопившись за нього обома руками, напружуючись усім своїм старим тілом, він підняв віко‚ кинув побіля, а сам… нахилився над розкритою труною.

………………………………………………………………………………………………………

…блиснув місяць – і глянули з темряви уверх чорні ями замість очей… Голий череп вискалив зуби і немов сміявся… сміявся.

– Ах-ха-ха-ха!.. – дико зареготав батько й упав усім своїм тілом на домовину

………………………………………………………………………………………………………

а місяць дивився згори, заглядав у яму і бачив там перетлілу одіж, кістки рук і страшно-страшно вискалені із сміхом зуби

………………………………………………………………………………………………………

Уранці на другий день знайшли на могилі мертвого батька, склали протокола, і знову закопали труп…

Тільки ніхто не додивився, що на лівій руці у трупа бракувало двох суглобчиків з пальця…

2 листопада 1900 р.,

Харків.

_______

Тиміям – фіміям.

Котильон – спеціальна маленька папочка з картками паперу, яку мала кожна дама на балю і куди кавалери записувалися на танець.

Біла

(Флюїда)

Це було…

давно.

Людина буває сама собою лише один момент. У другий – то й людина вже друга. І як ті атоми, що відорвалися від тіла, ніколи вже не вернуться до організму, так і людина ніколи не повторить ні єдиного свого настрою, ні однієї своєї любови, ні одного свого співання.

Це було

в незрозуміло прекрасну добу мого юнацтва, молодости душі. О, молодосте!.. Ти – парость, що витикається вночі над землею і за один день і зеленіє, і все розуміє! Ти – птах, що пораз перший летить за море, в теплі краї і бачить у дорозі і гору, вершиною снігом укриту, і густо-зелені виноградники і чує скрипіння гарби в рожевости ранку. І радіє всьому тому і дивується.

Це було

в дивовижному, таємному, суворому будинку мого дядька. В холодному, самітному, що стоїть на високім холмі, горуючи над усіма будинками міста. Знадвору він був, мабуть, таки страшний. Мабуть, усі оті перекупки та швачки, що ходять кожного ранку там десь унизу, зле говорять між собою про нього й називають тюрмою. Найбільше, чомусь, їх цікавить кругле вікно з горища: от уже скільки часу, я знаю, вони все дивляться на нього, а воно, чорне, сміється до них, оскаливши свої вибиті шиби; і так шкірить їх день і ніч. Надаремне в полудне нахиляється туди сонце заглянути, а вночі, певне, визирає відтіль сіре привиддя.

А для мене то був таємний, чарівний середньовічний замок. Він збуджував тисячі незрівнянних, велично-дивних настроїв, обхоплював безліччю божевільних мрій, змушував задуматись, зітхнути, здивуватись і безкрило полетіти в далеку минувшину й таку ж далеку будучність. Він не давав заснути, ввесь час тривожив солодкою тривогою, малював по темних вуглах своїх туманові постаті всесвітньо-відомих людей – і тих, що жили колись, і тих, що ще будуть жити. То співав сумну, як плач веретена, пісню, то шалів скаженою радістю мертвих, а тишу нічну наповняв битви шумом і скриками ранених. І тиха месса співом урочистости колише повітря, чорний рядок ченців позначився запаленими свічками – і все вище, вище в хвилях пахучого ладану під шелест крил ангелів підіймається уверх «Te Deum laudamus».

На вулицю замкнено дивилися великі чорні важкі двері. Мало підходило до них людей і рідко вони відчинялися. А коли відчинялися – жах відкидав людину пріч… Не видно нікого, хто би відчиняв. А прямо перед тобою на двох високих чорних тумбах стоять і два шкелети, очі їх світяться, а в піднятих високо руках держать вони факели й факелами цими освітлюють сходи. А сходи височенні, мов у небі десь загубилися. Ідеш по них – і чуєш себе самітним, і одірваним від усього світу, і страшно тобі, мов у склепі могильнім. Рівні стіни з обох боків, а по стінах висять чорні великі дошки з невідомою мовою начертаними написами; між тими дошками намальовані жіночі фігури в убраннях без убрань, в гірляндах з фантастичних квіток, в руках фіяли пінні. І сміються нечутним сміхом, і плачуть невидними сльозами.

Ступаєш на останню верхню ступінь – перед тобою гранітова скеля, в яку треба тисячу літ бити стальовими таранами, аби видовбати хоч трохи. Але простягнеш руку – і нараз тихо, без шуму відчиняються непомітні двері, неначе вхід у печеру.

А там, за ними – яка розкіш фантазії, який простір художньої мислі! Кожний фестон, кожний завиточок на стіні обдуманий і носить на собі печать роботи хоробливо-величної уяви. От заля. Велика, холодна. Стіни складено з великого сірого каміння, і блищить воно від вогкости та от-от, здається, з нього потече вода. Великі плями жовто-зеленого моху, важкі фестони закуреного сотнями літ павутиння на карнизах та по кутках – аж хочеться скулитись від вогкости й холоду. По стінах у величних чорних із золотом рамах висять портрети закриті білими ґазовими покривалами, мов саванами, а поміж них вбито то там, то там великі заіржавілі залізні гаки; деякі з тих гаків порожні, на деяких висить старе лицарське убрання. В двох протилежних кутах стоять дві високі статуї, зверху донизу вкриті чорною матерією – і видко тільки, що вони простягнули руки назустріч одна одній, мов кличуть, мов зіходяться і ніяк не можуть зійтися.

А дверей нема. Куди кинеш безпомічним зором – всюди товща сірого каменю, непереможна й немилостива. І чуєш себе заживо похованим у тому кам'яному мішку. Вікна одягнені в грубі помережані грубезними зубцями ґрати, а по них спускаються гірлянди засохлих, спорохнявілих рослин. Під коротшою зі стін стоїть велика, мов церковний орґан, старинна фісгармонія – її строгі суворі прикраси не тільки не збавляють страшного враження, а навпаки, збільшують чомусь його.

І я любив приходити сюди, до цієї тонкою фантазією наповненої кімнати. Особливо місячними ночами, як поляже на все прозрочисто-таємна співуча пітьма і простягнеться навскісь м'який фосфоричний промінь, і відмалює на долівці фантастичні зубці ґратів. На вікнах у грубих стінах, наче ворушиться, наче шелестить плющ, статуї силкуються скинути з себе чорні укривала, змій повзе – і заля оживає. Обнажаться портрети, глянуть з них сухі, дикі обличчя давно умерлих баронів, графів, їх страдалиць жінок – і блиснуть їх очі з попорохнявілих рам. Встануть з-під землі, підіймуться в кутках тисячі убитих, замучених; насилувані дівчата простягнуть подряпані руки, старі діди повними сліз очима великомученими дивляться, стоячи на колінах… І чується тривожне дзвонення, запах горючого дерева, а разом з ним і горючого тіла людського. От уже облизують завзято вогненні язики замкнену звідусюди хижу, звідти вириваються крики нелюдського болю й мук, а барон, увесь закутий в залізо, сидить на коні й з-під насуплених