Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Ви щось на зразок мурахоїда?

Рептилія загарчала, її обличчя від люті ставало то сірим, то зеленим.

— Терпіти не можу, коли люди так кажуть! Ненавиджу Австралію! Як можна було назвати цю незугарну тварину так само, як мене. За це, Персі Джексон, моя дочка знищить тебе!

Дитятко Єхидни кинулось на мене, вишкіривши лев’ячі ікла. Мені вдалося відстрибнути вбік та ухилитися від небезпеки.

Я опинився поруч із дитиною, її батьками та наглядачем, які тепер дружньо репетували, намагаючись відчинити двері запасного виходу.

Я не міг дозволити, щоб вони постраждали. Зірвавши ковпачок з меча, я відбіг в інший бік кабінки й загукав:

— Гей, чіхуахуа!

Химера обернулася швидше, ніж я очікував.

Перш ніж я встиг змахнути мечем, вона роззявила пащеку, яка смерділа, як велетенський смітник, і виригнула просто на мене смерч вогню.

Я кинувся навперейми вогняному потоку. Килимове покриття миттю спалахнуло; жар був такий, що майже випалив мені брови.

Там, де я щойно стояв, у стіні Арки була діра із рваними краями, розпечений метал димився.

«Чудово, — майнуло мені в голові. — Ми щойно пропалили діру в національній пам’ятці архітектури».

Анаклузмос тепер виблискував бронзовим лезом у моїй руці, і щойно Химера знову розвернулася до мене, я вдарив її по шиї.

Це була моя помилка. Меч, не завдавши жодної шкоди потворі, викресав сніп іскор і відскочив від собачого нашийника. Я спробував зберегти рівновагу, але настільки злякався викривленої люттю пащеки, яка насувалася на мене, що зовсім забув про зміїний хвіст, доки він не злетів у повітря й не встромив колючки мені в стегно.

Мою ногу ніби вогнем обпекло. Я спробував застромити меча в пащеку Химері, але зміїний хвіст сплутав мої ноги, позбавивши рівноваги, і меч, випавши у мене з рук, обертаючись у повітрі, вилетів у дірку в стіні Арки й упав у води Міссісіпі.

Я намагався визволитися із зміїної петлі, але зрозумів, що це марно. Я був обеззброєний. І відчував, як смертельна отрута стрімко розливається тілом. Хірон казав, що Анаклузмос завжди буде повертатися до мене, але ручки в кишені не було. Може, меч надто далеко впав? Може, він повернеться, коли знову набуде форми ручки? Цього я не знав, і навряд чи проживу так довго, щоб дізнатися.

Я позадкував до діри. Химера наступала, порикуючи, дим курився з її пащеки. Зміїна пані Єхидна зловтішно захихотіла:

— Тепер уже немає таких героїв, як раніше, чи не так, малюче?

Монстр загарчав. Здавалося, він не поспішав знищити мене тепер, коли я вже майже переможений.

Я кинув погляд на наглядача та родину з дитиною. Хлопчик сховався за батьком. Я мусив захистити цих людей. Я не міг… просто так померти. Я спробував міркувати, але все моє тіло палало, наче у вогні. У голові паморочилось. Меча в мене не було. Я залишився віч-на-віч із величезним вогнедишним чудовиськом та його матір’ю. І мені стало страшно.

Тікати було нікуди, тому я відступив до краю діри. Далеко-далеко внизу виблискувала річка.

Якщо я загину, то, можливо, монстри заберуться геть? Можливо, не чіпатимуть людей?

— Якщо ти син Посейдона, — прошипіла Єхидна, — то вода тобі не зашкодить. Стрибай, Персі Джексон. Доведи мені, що я права. Стрибай і знайди свого меча. Покажи, чий ти нащадок.

«Аякже», — кволо подумав я.

Я десь читав, що стрибнути у воду з висоти двоповерхового будинку — все одно що стрибнути на асфальт. А стрибнувши звідси, я просто розіб’юсь, вдарившись об поверхню води.

Розпечена пащека Химери була готова знову шугонути полум’ям.

— Віри малувато, — сказала мені Єхидна. — Ти не довіряєш богам. Я не можу тебе звинувачувати, боягузику. Краще помри зараз. Боги підступні. Отрута скоро досягне твого серця.

Вона була права: я помирав. Я відчував, як дихання моє сповільнюється. Ніхто не міг урятувати мене, навіть боги.

Я знову позадкував і подивився вниз, на воду. Згадав тепло батьківської усмішки, коли я був малим. Він мусив побачити мене. Мусив відвідати мене, коли я ще лежав у колисці.

Я згадав зелений тризубець, який обертався наді мною вночі, коли було вкрадено прапора, і коли Посейдон визнав мене за свого сина.

Але тут немає моря. Це штат Міссісіпі — самісінький центр території Сполучених Штатів. Тут не може бути бога морів.

— Помри, маловіре, — проскреготіла Єхидна, коли Химера знову націлила вогняний смерч мені в обличчя.

— Батьку, допоможи мені, — заблагав я подумки.

Потім обернувся й стрибнув. Одяг на мені горів, отрута швидко текла по жилах, і я каменем полетів униз.

Глава чотирнадцята

Я СТАЮ ВИДАТНИМ УТIКАЧЕМ

Хотілося б мені сказати вам, що під час падіння мене відвідало глибоке одкровення, що я змирився зі своєю загибеллю, розреготався в обличчя смерті й т. д., і т. п.

Але насправді всі мої думки затьмарив зойк самогубця: «А-а-а-а!»

Річка мчала мені назустріч зі швидкістю вантажівки. Вітер достоту роздирав мені легені. Церковні шпилі, хмарочоси й мости — усе крутилося й вертілося у мене перед очима.

Ба-бах!!!

Біле марево бульбашок. Я занурювався у воду, довкола швидко темніло, і не доводилося сумніватися, що невдовзі я упокоюсь у товстезному шарі намулу та щезну навіки.

Проте удар об річкову поверхню не завдав мені шкоди. Падіння стало пригальмованим. Бульбашки повітря тонкими струменями обплели мої пальці. Я опустився на річкове дно у повній тиші. Вусатий сом завбільшки з мого вітчима, крутнувши хвостом, щез у напівтемряві. Моє падіння здійняло купу огидного сміття — пивні пляшки, старі черевики, пластикові мішки, що тепер роїлися довкола.

Тієї миті я дещо зрозумів: по-перше, не розбився вщент. І не підсмажився. Навіть отрута Химери більш не кипіла у моїх жилах. Я залишився живим, що саме по собі було не так вже й погано.

По-друге, я не змокнув. Тобто я відчув річкову прохолоду. Бачив свій обпалений одяг. Але, коли торкнувся сорочки, то виявив, що вона була цілком суха.

Придивляючись до сміття, що крутилося довкола, я схопив стару запальничку.

«Не вийде», — подумав я.

Але креснув кременем. З’явилася іскорка, і крихітний язичок полум’я спалахнув на дні Міссісіпі.

Я виловив із потоку сміття упаковку з-під гамбургера, і папір моментально став сухим. Я легко підпалив його. Але варто було мені випустити його з рук, як полум’я згасло. Обгортка знову перетворилася на розмоклий папірець. Дивина!

Але найдивовижніше дійшло до мене в останню чергу: я дихав. Я був під водою, але дихав нормально.

Я підвівся, засмічений намул сягав мені майже до стегна, і відчув, як тремтять ноги. Руки так само трусилися. Я