Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

великого волохатого пса і двійко дітей. Герман невдовзі одружився, і в нього народилося троє дівчат. Аня натомість розлучилась і залишилася мешкати з маленьким сином. Тоді вони й познайомилися, їй запропонували посаду в тій самій католицькій гімназії при монастирі, де він уже працював.

Їхня колишня юнацька самовпевненість у тому, що варто їм з’явитися на новому місці, і сонна провінція тут же впаде до їхніх столичних ніг, на той момент уже видавалася смішною обидвом. Але вони й далі продовжували відчувати в своєму ставленні до оточення ту іронічну дистанцію, яку можна зберегти лише за умови, що не відчуваєш себе часткою тутешнього середовища, коли вважаєш себе вищим, кращим, помічаєш чужу обмеженість, примітивність, зашореність. Саме на цьому ґрунті вони й зійшлися. Їм здавалося, лише вони двоє відчувають майже аристократичну нехіть до захоплення гірсько-лижним спортом, яке приваблювало сюди сотні сезонних туристів. І спершу вони не помічали, що саме цією зверхністю найбільше видають себе, видають те, що вже влилися в місцеве життя значно сильніше, ніж самі зауважують. Адже корінні місцеві мешканці були єдиними, хто не їздив у сезон на нартах. Тобто не те, щоб місцеві зовсім не їздили, тут усі з дитинства вміли віртуозно кататися, як гуцульські діти, що чіпляються до вантажівок, коли ті везуть лижників догори десь у Славському. Принагідно й тутешні могли зібратися компанією і виїхати покататися. Але робили це так само рідко, як рідко вибираються на пляж мешканці приморських сіл, які живуть з того, що подобово здають квартири туристам. Здається, нехіть до чужинців, які цілими днями вештаються твоїм подвір’ям і вічно чимось незадоволені, до їхніх галасливих дітей, закіптюжених машин, які ще довго зберігають на собі специфічний сморід траси, до їхніх вічно вологих купальників, розвішаних по найнесподіваніших закутках, переростає з часом у нехіть до самого моря, в якому всі ці чужинці залишають свої нечистоти і болячки, і в цьому морі стає гидко купатися, бо й саме це море вже не має нічого спільного зі знаним з дитинства чистим, прозорим — спогади про нього затуманені впливом емоцій, сентиментів, які завжди наростають на спогадах із часом. Напевно, з горами відбувається щось подібне. Натовпи невправних початківців і блискучі фірмові цяцьки досвідчених лижників, галас, нав’язлива всеприсутність сервісу — все це не надто приваблювало тих, хто міг насолоджуватися горами будь-коли наодинці, для кого ці гори були постійно доступними, були завжди поруч і так поволі через цю доступність втратили більшу частину привабливості.

Але це знання прийшло до них лише згодом, а спершу Герман і Аня вважали, що в цьому місті може бути комфортно й затишно лише тому, хто захоплюється гірсько-лижним спортом, і вбачали єдину та основну причину власного конфлікту з містом саме в своїй неспортивності, цілковитій байдужості до результатів останніх змагань, а навіть до перебігу зимової Олімпіади, яка відбувалася тут за їхньої пам’яті. На момент Олімпіади вони демонстративно купили собі абонементи до Віденської опери і поїхали машиною до Відня на весь час змагань. Тобто поїхали двома машинами. Бо тоді ще жодні інші стосунки, окрім службових, їх не об’єднували. У Відні вони зустрілися випадково і тоді вперше розговорилися про те, як важко їм адаптуватися до життя в Інненштадті, звідки з кожним роком усе менше шансів вибратися і де з кожним роком усе важче залишатися. На той момент їх уже дратувало в містечку все — сусіди, знайомі (а тут усі були або сусідами, або знайомими), туристи, діти корінних місцевих мешканців, діти емігрантів (діти із сімей щасливих чомусь дратували не менше, ніж діти з проблемних сімей, а можливо, ті, перші, навіть дратували більше, бо порушували основну засаду життєвої філософії Германа і Ані про те, що бути щасливим у цьому містечку неможливо). Германа дратувала його дружина, якій подобалося жити тут, де вона народилася і виросла. Він розумів, що, викладаючи в католицькій школі, ніколи не зможе розлучитися, бо це означало б не лише втрату роботи, а й цілковите руйнування соціального статусу всієї сім’ї, яке відіб’ється не лише на ньому та його дружині, а й на доньках, а на таке він ніколи не наважиться. Аню дратувала необхідність викладати біологію замість свого основного фаху — германістики (біологію вона вибрала колись додатковою спеціалізацією випадково і потім постійно про це шкодувала). Дратувала не лише тому, що вона ненавиділа біологію, а ще й тому, що ці уроки від початку і без жодних перспектив на зміни перетворилися на курси садівництва та городництва, причому з виразним садистичним ухилом, бо сама Аня садівництвом і городництвом ніколи не цікавилася і не дуже на цьому зналася, зате батьки її учнів поголовно були захопленими садівниками й щоразу готували для вчительки біології каверзні запитання, відповіді на які їй доводилося ночами шукати в спеціальній літературі. Але знайти роботу в іншому місті Ані так і не вдалося, а відтоді, як у них із Германом почався роман, вона й не намагалася.

Причому роман їхній почався не тоді, у Відні, під час першого «культурного» виїзду, і навіть не під час другого чи третього, вже запланованих разом. Аня і Герман довго вагалися і сумнівалися, усвідомлюючи, що такі стосунки не лише створять їм масу проблем у цікавому до всього містечковому середовищі, а й прив’яжуть їх до ненависного містечка ще більше.

Але після Відня виїзди на різноманітні культурні атракції до більших міст вони почали практикувати доволі часто. Аня навіть поміняла машину на більшу й новішу, аби подорожі були комфортнішими. Відтоді жодна більш-менш цікава музична чи театральна імпреза не минала без їхньої присутності. Дуже швидко вони зрозуміли, що ці стосунки для них означають щось значно важливіше, ніж тимчасовий флірт, і це лише погіршувало справу.

Не знаю, чому вони вирішили розповісти все це мені, випадковій людині, яку, ймовірно, більше ніколи в житті не побачать. Мабуть, справа була саме в цій випадковості. Я мовчки слухала і розуміла, що це зовсім не те, що мені варто було б почути і занотувати для жвавенького туристичного репортажу, який чекала від мене редакція.

Вони витримали в підпіллі майже двадцять років, аж поки Герман не вийшов на пенсію. Тоді Аня звільнилась, і вони поїхали звідси геть. І ось тепер, коли збігло вже багато років, вони вперше наважилися приїхати сюди. Приїхати невідомо навіщо, з якихось мало пов’язаних із реальністю міркувань, мабуть, вони й самі не дуже усвідомлювали мету приїзду, радше це була якась напівінтуїтивна емоційна потреба, і її слід було задовольнити, не замислюючись над