Іоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

У такій атмосфері минув увесь святвечір. Наталія була шокована тим, що довідалася про власних рідних, про дідуся й про батька. І ще тим, що тітка Маґда назвала її малою аноректичкою. Отже, таки видно, що вона схудла? Якщо тітка, нічого не знаючи, таке каже, то це правда. Звісно, ніяка Наталія не аноректичка, але тітчині слова їй полестили, бо це означає, що вона худа. Щоправда, коли дівчина придивлялася до себе в дзеркалі, то продовжувала бачити скрізь зайві кілограми й жир, якого треба позбутися, але люди бачили дещо інше... Вона не дуже все це розуміла й не могла збагнути...

Звичайно, з'їла вона забагато, хоча все-таки вдалося перекласти салат до салатниці, коли ніхто не бачив. Але тут, у тітки, вона боялася викликати блювоту, бо тітка точно почує й розповість матері. Здавалося, що тітка мала очі довкола голови. Від неї годі щось приховати. Мама була геть іншою. Ну, і тітка казала правду навпростець. У них удома так ніхто не розмовляв, і Наталія до цього не звикла.

— А той твій хлопець? — спитала тітка наприкінці.

«Цікаво, звідки вона взагалі знає, що в мене був хлопець? — подумала Наталія. — Певне, від матері».

— Ми розійшлися, — відповіла Наталія.

— Баба з воза — коням легше, — мовила тітка. — Не переймайся, того добра повно на світі. Але ти повинна їсти, про анорексію я не жартувала. Це лайно легко чіпляється. А я бачила, що ти зробила із салатом. А як почнеш блювати, то це зветься булімія, — повідомила вона, вочевидь задоволена собою.

— Ну, тепер бачиш, яка в мене сестра, — сказала мама, коли вони вже поверталися додому автобусом. — І, мабуть, не дивуєшся, що ми майже не бачимося. Вона завжди була іншою. Ми з дитинства відрізнялися, як вода й вогонь.

— Мабуть, вам було нелегко вжитися під одним дахом?

— Ще й в одній кімнаті! Уявляєш?

— Але чому ти не розповіла мені про дідуся? Я маю право це знати.

— Я думала, що скажу колись. Та якось нагоди не було. Але бачиш — я тобі казала, що ти дуже худа. Іншим це теж помітно.

— Ну, тітка якраз така товста, я й не дивуюся.

— Наталіє!

— А що? Я кажу, що думаю! — процитувала вона тітку. Обидві засміялися.

* * *

У Марціна на святвечір припадав день народження. Цього року він хотів провести його по-іншому. Тому попрохав у матері, аби після святкової вечері вона дозволила йому не йти до костьола, зате він міг би зустрітися із друзями. Звісно йшлося про Войтека. Йому хотілося відзначити день народження класним джойнтом. Що в цьому поганого?

Він усе обміркував і вирішив, що погодиться на цю роботу. Можна спробувати й відмовитися, якщо переконається, що це не для нього. Тому за святвечірнім столом Марцін сидів мов на голках, хоча, як завжди, отримав подвійного подарунка. Адже й Різдво, і день народження. На наймодніші кросівки скинулася, здається, уся сім'я. Нарешті такі, про які він мріяв, бо вони були у всіх. Решту становили різні дрібнички: дезодорант якийсь, одеколон, футболка. Але в цих кросівках він справді міг підкорювати світ. Принаймні Марцінові так здавалося.

* * *

Святвечір поступово закінчувався. Якби Адріан з батьком залишилися вдома, вони б, може, навіть почули, як фретка Луна говорить людським голосом. Але їх запросив батьків брат, і вони цьому дуже зраділи. Не через те, що чоловікам важче приготувати святкову вечерю. Навпаки: Адріан набував дедалі більшої вправності, зрештою, йому просто подобалося готувати. Йшлося швидше про те, що цей перший святвечір без мами був для них дуже складним. Значно легше провести його в чужому домі, де зібралася купа людей, аніж у тому, який ще пам'ятав святвечір, що його готувала мама. Адріан, щойно випала нагода, відійшов від столу й зателефонував до Лінки. Узагалі він хотів би провести цей вечір з нею.

— Не забудь про завтрашній день, — нагадала вона.

— А що такого завтра?

— Ну, як це що? Шлюб пана Антонія й пані Стасі!

— А-а-а, ці твої старенькі! Добре, що ти нагадала, бо мені геть з голови вивітрилося. Я по тебе зайду, і підемо разом. Це опівдні, так?

— Ага. У мене є для них подарунок, а ти купи якісь квіти.

— Окей. А що ти маєш?

— Я замовила музичну скриньку із двома пташками в саду, іменами пана Антонія й пані Стасі та датою шлюбу.

— І коли ти все встигла! Ти просто неймовірна!

— Поміж інших справ. Знайшла в інтернет-сторінку з такими скриньками. Їм точно сподобається, бо це дуже романтично.

— Певне, що так! Ну, цьомочки, мушу повертатися до столу.

— Я теж! Бо на мене вся родина смертельно образиться!

І роз'єдналася. Адріан ще якусь мить сидів, міцно стискаючи мобілку. Це був один з тих моментів, коли він почувався щасливим. Що він з нею, що у них усе так добре.

* * *

У переддень Різдва дощ лив увесь день, ніхто й не сподівався снігу на свято. Але прокинувшись уранці першого дня свят, Лінка відразу відчула, як щось змінилося. Повітря було іншим. А коли дівчина розсунула штори, то аж заніміла від захоплення. За вікном усе було білим! Коли здивування минуло й очі звикли до світла, Лінка побачила, як у повітрі кружляють лапаті сніжинки.

«Це подарунок для них, — подумала Лінка. — Як чудово!»

Ідучи тепер Замковою площею попід руку з Адріаном, Лінка відчувала піднесену атмосферу. Може, до цього спричинився сніг, хоча через плюсову температуру він швидко танув під ногами, а може, надзвичайно гарно прикрашена цього року величезна ялинка на площі, до якої бігли діти у великих пухових куртках, схожі на кумедних чоловічків з реклами Мішлена, а може, те, що цього особливого дня батьки стежили за їхніми пустощами не з роздратуванням, а з усмішками людей, які добре відпочили.

Лінка подумала, що нині гарний день для весілля. Спершу вона була іншої думки. Весілля взимку? Холодно, весільна сукня, забризкана грязюкою, змерзлі гості... Але тепер усвідомила, що неймовірна атмосфера свят створює чудовий настрій для церемонії.

У палаці одружень Лінка й Адріан переконалися, що різдвяні оздоби ідеально підходять для обмінювання обручками. Залу прикрасили ялинковими гілками й сріблястими стрічками, а у двох кутках стояли ялинки, теж із біло-сріблястими гірляндами.

Пан Антоній чудово виглядав у костюмі й