Мішель Уельбек - Покора

У статті для журналу «Умма» Редіже замислювався, чи іслам покликаний панувати у світі, і, зрештою, ствердно відповідав. Про західні цивілізації він заледве згадував – настільки очевидною видавалась йому їхня приреченість (наскільки ліберальний індивідуалізм був приречений на тріумф, бо він задовольнявся відмовою від таких проміжних понять та структур, як вітчизна, корпорації й касти, настільки ж, коли він виступив проти родини – останнього форпосту, – а отже, і проти демографії, став очевидним його занепад; і тоді, природно, настав час ісламу). Значно більше уваги Редіже приділив Індії та Китаю: якби цим країнам вдалося зберегти свої традиційні цивілізації, – писав він, – то вони змогли б (зважаючи на їхню нехіть до монотеїзму), уникнути впливу ісламу; проте вони дозволили отруїти себе західними цінностями – а відтак також були приречені; Редіже детально змальовував процес розкладу і навіть давав прогноз із датами. Просто написана, щедро документована стаття ясно свідчила про вплив ідей Ґенона – ґрунтовне розрізнення загалу традиційних цивілізацій та сучасної цивілізації.

В іншій статті Редіже відверто підтримував вельми нерівний поділ багатств. Якщо в самобутньому мусульманському суспільстві злидні в чистому вигляді повністю виключалися (адже обов’язкова милостиня була одним із п’яти стовпів ісламу), все ж у ньому спостерігалася чимала відстань між переважною більшістю населення, що животіло в прийнятному убозтві, та малочисельною меншістю казково заможних людей, які могли собі дозволити надмірні, навіть божевільні витрати, що забезпечувало процвітання індустрії розкошів та митцям. Цю аристократичну точку зору автор запозичив безпосередньо у Ніцше; зрештою, Редіже не зраджував філософам, якими захоплювався в юні роки.

Ніцшеанським було й його саркастичне і вельми неприємне вороже ставлення до християнства, що ґрунтувалося винятково на декадентській, маргінальній особистості Ісуса. Засновник християнства добре почувався в компанії жінок, і, – писав Редіже, – це було легко помітити. «Якщо іслам зневажає християнство, – вів він слідом за автором „Антихриста“, – то має на це безліч підстав; в ісламі чоловіки – на першому місці…». Думка про божественність Христа, – продовжував Редіже, – була фундаментальною помилкою, що прямо вела до гуманізму та «прав людини». Це також ми вже чули від Ніцше, і висловлювався він жорсткіше, але філософ, без сумніву, погодився б із думкою, що іслам був покликаний очистити світ, позбавивши його смертоносного вчення про втілення.

З віком я відчував, що Ніцше стає мені ближчим, – цього не уникнути, коли у вас проблеми з сексом. А ще мене більше цікавив Елогім – вправний володар сузір’їв, – ніж його надокучливий виплодок. Ісус занадто любив людей – ось у чому була проблема; дозволити розіп’ясти себе за них свідчило як мінімум про брак смаку. Решта вчинків також ставили під сумнів його мудрість – скажімо, прощення гріхів повії з наведенням аргументів на кшталт «хто без гріха» і т. д. Проте що могло б бути простішим – покликати семирічне дитя, і воно б кинуло перший камінь у шльондру!

Писав Редіже пречудово, мав прозорий і вишуканий стиль, де часом проблискував гумор – скажімо, коли він кепкував з одного зі своїх побратимів (певно, мусульманського інтелектуала-конкурента), який у своїй статті ввів поняття «імами другого рівня» – малися на увазі священики, які вважали своєю місією навертати французьку молодь з мусульманської імміграції. А тепер, – виправляв його Редіже, – варто було вживати термін «імами третього рівня», тобто ті, хто навертав до ісламу корінних юних французів; проте гумор у його текстах ніколи не забирав багато часу та місця – йому на зміну відразу приходили серйозні міркування. Але найсаркастичніше він висловлювався про ісламістів-ліваків: Редіже зазначав, що «лівий іслам» був відчайдушною спробою розбещених, гнилих марксистів, які перебували в стані клінічної смерті, уникнути смітника історії, зачепившись за потугу ісламу, яка стрімко зростала. Їхні міркування, – вів далі він, – заслуговували хіба на зневажливу посмішку, достоту ідеї «лівих ніцшеанців». Вочевидь Ніцше був його кумиром; а втім, я швидко втомився від його статей у ніцшеанському дусі – я й сам забагато читав Ніцше, добре знав його тексти і чудово його розумів, тож заворожити мене він не міг. І все ж, як не дивно, мене вабили нотки Ґенона – доволі нікчемного автора, чесно кажучи, якщо прочитати все писане ним; проте Редіже подавав доступну версію його ідей, скажімо так, light версію. Найбільше мені сподобалася стаття «Геометрія зв’язку», надрукована в «Журналі традиційних студій». Там знову йшлося про поразку комунізму – який, зрештою, був першою спробою бунту проти ліберального індивідуалізму; Редіже наголошував, що Троцький, врешті-решт, мав рацію, а Сталін помилявся: комунізм міг перемогти тільки у всесвітніх масштабах. Те саме, – запевняв він, – справедливо і щодо ісламу: він або пошириться всім світом, або зникне. Проте більша частина статті являла собою дивні міркування (не позбавлені кічу в дусі Спінози зі схоліями[61] та іншим мотлохом) щодо теорії графів. Лише одна релігія, – намагався довести він у статті, – була здатна створити абсолютний зв’язок між окремими людьми. Якщо уявити графік зв’язку, тобто графік з індивідів (точок), пов’язаних персональними стосунками, то буде неможливо накреслити площинний графік, який об’єднував би всіх людей. Єдиним рішенням було б перейти на вищий рівень з єдиною точкою – Богом, з яким були б пов’язані решта індивідів; і цей посередник об’єднував би їх усіх.

Читати це було надзвичайно приємно; проте приклад із геометрії видався мені штучним; і все ж це відволікало мене від проблем із сексом. Незважаючи на це, моє інтелектуальне життя знаходилося на мертвій точці: з примітками я просувався, але гальмував із передмовою. Дивно, до слова, але саме під час пошуку в мережі всього, що стосувалося Гюїсманса, я натрапив на одну з найцікавіших статей Редіже – цього разу в «Європейському журналі». Гюїсманс там згадувався лише побіжно – як автор, у творах якого з найбільшою очевидністю виявилася безвихідь натуралізму й матеріалізму; проте решта статті була ніби потужним стусаном колишнім колегам традиціоналістам та ідентичникам. Трагічно, – завзято доводив автор, – що ірраціональна ворожість до ісламу заважала їм визнати очевидне: в основному їхні погляди цілком збігалися з поглядами мусульман. Відмова від атеїзму і гуманізму, необхідність підкорення жінок і повернення до патріархату – з усіх точок зору їхні позиції були дуже схожі. А боротьба за встановлення нової природної фази цивілізації вже не могла вестися під прапором християнства; лише іслам, релігія-посестра, молодша, простіша і справедливіша (бо чому, скажімо, Ґенон прийняв іслам? адже він був передусім науковцем, тож підійшов до питання з позиції науки й прийняв іслам заради економії – а також, щоб уникнути деяких малозрозумілих маргінальних забобонів на кшталт реальної присутності Бога під час Євхаристії) – отже, тільки іслам міг сьогодні вести за собою. Завдяки своїм манірності та м’якості, а також негідному заграванню з прибічниками прогресу,