Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

забулася, що однісінька крапля трутизни диявольських обмов, хоч колись затруївши кровообіг громадської думки, може зродити гарячку, проти якої згодом не зарадить навіть наймудріший лікар. Марія Антуанетта, сміючись, недбало минає небезпеку. Слова для неї мов полова на вітрі. Щоб вона схаменулась, потрібна буря.

Грім у театрі Рококо

На початку серпня 1785 року в королеви було напрочуд багато клопоту, але не тому, що значно погіршилась політична ситуація і нідерландське повстання вельми загрожувало міцності французько-австрійського альянсу, — тріанонський театрик рококо дорожчий Марії Антуанетті, ніж драматична сцена історії. А гарячковий неспокій спричиняла нова прем’єра. Їй уже не терпілося поставити в зам­ковім театрі «Севільського цирульника», комедію пана Бомарше, — і які ж виборні актори освятили простацькі ролі! Граф д’Артуа своєю власною високою персоною мав грати Фіґаро, Водрей — графа, а королева — метку Розину.

Комедію пана Бомарше? Таж це, мабуть, не той, котрого поліція знала як пана Карона і котрий десять років тому в нібито знайденому, а насправді у власноруч написаному ницому памфлеті «Avis important à la branche espagnole sur ses droits à la couronne de France»[81] розплескав світові про неспроможність Людовіка XVI й передав писанину розгніваній імператриці Марії Терезії? Не той, хто матері-імператриці назвав Людовіка XVI «fripon», ганчіркою, дур­нем і «mauvais sujet»?[82] Хто з наказу імператриці був ув’язнений у Відні як зухвалий і лютий прошак, а в тюрмі Сен-Лазар зазнав звичайної в ті часи кари різками? — Так, той самий! Де лиш ідеться про втіхи, Марія Антуанетта має жахливо коротку пам’ять, і Кауніц у Відні нітрохи не перебільшував, кажучи, що її дурощі «зростають і дедалі кращають» («croître et embellir»). Бо цей заповзятливий і водночас геніальний авантурник не тільки глумився з неї і гнівив її матір — з іменем цього комедіографа пов’язане й найганебніше приниження короля. Історія літератури, та й узагалі історія, сто п’ятдесят років пам’ятає про цю жалюгідну поразку короля, переможеного поетом, — тільки його власна дружина геть забула про неї за чотири роки. Маючи добрий нюх, цензура 1781 року зачула, що «Весілля Фіґаро», нова комедія цього поета, добряче тхне порохом і, спалахнувши у вогненнім повітрі скандальної театральної вистави, зможе висадити в повітря ввесь старий режим; міністерська рада однодушно заборонила виставу. Та Бомарше, завжди надзвичайно діяльний, коли йшлося про його славу чи гроші, знайшов сотні шляхів, щоб знову підсунути п’єсу; врешті він домігся, щоб для останнього й остаточного суду її прочитав сам король. Хоча сердега часом був тупуватий, та все ж не такий дурний, щоб недобачити бунту в цій чарівній комедії. «Цей чоловік глузує з усього, що слід шанувати в державі», — розгнівано заперечив він. «Отже, п’єсу справді не можна ставити?» — розчаровано спитала королева, бо для неї цікава прем’єра важливіша державного гаразду. «Ні, аж ніяк ні, — відповів Людовік XVI, — за це можеш бути певна».

Здавалося, що п’єса приречена: найхристиянніший король, необмежений володар Франції не бажає, щоб у його театрі ставили «Весілля Фіґаро», годі й сперечатися. Для короля з цією справою покінчено. Та для Бомарше аж ніяк. У нього й думки нема опускати вітрило, він занадто добре знає, що голова короля лише на монетах і державних паперах, насправді ж володарем керує королева, але й королевою — Поліньяк. Отож мерщій до цієї найвищої інстанції! Бомарше завзято читає п’єсу в усіх салонах — заборона зробила її модною; з незбагненним потягом до самознищення, притаманним звироднілим суспільствам будь-якої доби, все дворянство захоплено вітає комедію — насамперед тому, що там глузують із нього, а ще й через те, що її не схвалив король. Коханець Поліньяк Водрей навіть осмілився поставити заборонену королем комедію у своєму домашньому театрі — але й цього не досить: треба прилюдно показати королю, що він не має слушності, відкрито ставши на бік Бомарше. Саме тому, що король заборонив комедію, її слід поставити у власнім королевім домі. Потай, хоч знала, мабуть, і королева — для неї усмішка Поліньяк важить більше, ніж гідність її чоловіка, — акторам доручили повивчати ролі, вже роздали квитки, до театру вже з’їхались карети — та все ж в останню мить король таки згадав про замах на власну гідність. П’єсу він ставити заборонив, тепер ідеться про його авторитет. За годину до початку, написавши lettre de cachet[83], Людовік XVI заборонив виставу. Ліхтарі загасили, повози мусили подаватися додому.

Здавалося, зі справою знову покінчено. Але це лише потішило зухвалу королевину зграю, їм одразу ж закортіло довести, що в них сили більше, ніж в отого недолугого з короною. Наперед вислали графа д’Артуа і Марію Антуанетту, щоб вони натиснули на короля; безвольний чоловік, як завжди, впав навколішки, як тільки від нього чогось вимагала дружина. Лиш, аби хоч якось пом’якшити поразку, домігся змінити найбільш зачіпливі сцени — ті, що кожен насправді давно вже знав напам’ять. «Весілля Фіґаро» мали поставити в театрі Французької комедії 17 квітня 1784 року. Бомарше переміг Людовіка XVI. Оскільки король хотів заборонити виставу й висловив надію, що п’єса провалиться, шляхетна фронда вчинила справжню колотнечу. Наїхало стільки люду, що висадили двері, поламали залізне поруччя, — старе суспільство несамовито вітало п’єсу, яка давала йому морального потиличника, не здогадуючись, що це схвалення — перша прилюдна непокора, далекі спалахи революції.

Все ж у цій ситуації Марія Антуанетта мала б виявити хоч трохи порядності, такту й розуму і триматися чимдалі від комедії цього пана Бомарше. Не треба було їй славити того Бомарше, що зухвало зганьбив її честь чорнилом і зробив короля посміховиськом цілого Парижа, дочці Марії Терезії й дружині Людовіка XVI не слід було самій грати роль у п’єсі лицедія, котрого й чоловік, і мати в’язнили, мов волоцюгу. Але — summa lex, найвищий суд для світської королеви — завдяки своїй перемозі над королем Бомарше став надзвичайно модним у Парижі, — а королева дослухається до моди. До чого тут честь і порядність, таж грають лиш у театр. Та й потім, яка чарівна роль, яка ж метка дівчина! Як воно там у тексті? «Уявіть собі прегарну тендітну, лагідну, проворну, свіжу й духмяну, струнку і звинну панночку з легкою ходою, округлими ручками, свіжими, як роса, вустами! Що за руки! Які зубки! Які очі!» Хіба цю роль може грати хтось інший — у кого ж такі білі руки, лагідні форми, крім королеви Франції й Наварри? Тож під стіл всю розважність і обережність! Із театру Французької комедії хай прийде незрівнянний Дазинкур і навчить