Марина Гриміч - Клавка

Годі! Ще рано малювати собі картинки з майбутнього! Хоч би не наврочити! — наказала Клавка сама собі і пурхнула по сходах до кабінету Бакланова.

Перед дверима його приймальні вона на хвильку зупинилася, поправила зачіску, заправила блузку у спідницю… От розтелепа! А «Белая ночь»? Як це вона забула сьогодні надушитися?

Руки опустились. Ну, нічого. Один раз можна прогавити.

Вона відкашлялась і, набравши поважного вигляду, зайшла до приймальні.

Там «возсідала» Віолетта, як її там… словом, дама з халою на голові, і тримала в руках «Василия Теркина»… Мамо рідна, вона ще й книжки читає!

— Добрий день! — привіталася Клавка, намагаючись вкласти у свій голос якомога більше самоповаги.

— Добрий, добрий! — відповіла та трохи іронічно. — Щось ви забарились. Олександр Сергійович через вас не пообідав.

— Я… — хотіла була виправдатися Клавка, але потім подумала: «Власне, а хто вона така? Скоро вона переді мною виправдовуватиметься!» Тож промовчала.

Клавка зайшла в кабінет Бакланова з трепетом у серці. Вони не бачилися тиждень. А скільки всього сталося за ці сім днів! Вона не могла стримати радості. Проте виховання не дозволяло їй випустити свої почуття на обличчя. Вона сховалася за флегматичною, але коректною маскою, яка завжди рятувала її в незрозумілих ситуаціях.

— Доброго дня, Олександре Сергійовичу, я хочу попросити вибачення за затримку… — почала вона запопадливо.

— Не треба виправдовуватись. Я все знаю. Мені дзвонив Олександр Євдокимович, він мені все пояснив. Сідайте, Клавочко! — Бакланов показав на стілець.

«Він назвав мене Клавочкою і посадив у себе в кабінеті, а не в приймальні, як минулого разу!» — закалатало її серце.

Олександр Сергійович був дуже стриманий і навіть натяком не показував, що посилав їй квіти, яблука і квиток у театр.

Клавка вирішила також триматися у цій манері.

На цей раз він їй руки не подав, а просто взяв папочку зі стенограмою.

Клавка присіла на стілець, він натиснув кнопочку на столі, зайшла Віолетта (Гарибальдівна? — згадувала Клавка по батькові дами з халою).

— Віолетто Ромуальдівно! Принесіть, будь ласка, нам чайку з Клавдією Дмитрівною!

«А-а-а! Ромуальдівна!» — зраділа Клавка, що тепер знатиме, як до неї звертатися.

Брови секретарки Бакланова (тонкі й підмальовані — помітила Клавка) від несподіванки підстрибнули. Але все решта — губи, постава, рухи — лишалися незворушними. Вона поважно випливла з кабінету і тихенько причинила за собою двері.

Олександр Сергійович відразу ж узявся за роботу, поринувши в читання. Він гортав сторінку за сторінкою, час від часу повертався до попередньої і щось записував собі у блокнотик дрібним почерком.

«Невже це і є той самий „найголовніший читач“, про якого говорили між собою Неля Мусіївна, Єлизавета Петрівна і Павло Минович? Людина, що тримає пульс усієї української літератури? І невже я зараз у кабінеті цього звіра, здатного одним розчерком пера зруйнувати всі літературні авторитети?»

Її пронизало невідоме доти почуття, хоча й тривало воно лише секунду. Це був якийсь паскудненький натяк на торжество від того, що звір, якого всі бояться, лежить… чи принаймні може лежати біля її ніг…

Це почуття налякало її. Невже вона може себе уявити поряд із тим, хто нацьковує письменників одне на одного? Хто принижує Яновського? Хто посягнув на найсвятіше — на Максима Тадейовича?

Ні! Ніколи!

Це не він. Це не Олександр Сергійович. Он який він делікатний, інтелігентний, начитаний! Він не міг би… Ні.

Клавка майже переконала себе в цьому, і тут якраз впливла лебедем у кабінет Віолетта Ромуальдівна (що за ім’я якесь нерадянське?) з тацею, на якій стояло дві склянки в підстаканниках з гарячим чаєм чудового брунатного кольору.

Клавка звернула увагу, що дама з халою поставила першу склянку перед Олександром Сергійовичем, незважаючи на те, що він сидів далі від дверей, ніж вона, Клавка, а вже потім — перед нею. Партійний ритуал? Треба запам’ятати. Вона зазвичай робила інакше. Першу чашку — гостеві, потім — господареві кабінету.

Коли секретарка Бакланова вийшла, Клавка продовжила роздуми.

«Той, хто „нагорі“ приймає рішення про українську літературу, — це, напевно, сам Каганович», — переконувала себе вона. Й автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, який висів симетрично до Йосифа Віссаріоновича на стіні за спиною Бакланова.

Каганович з портрета дивився на неї суворим поглядом.

«Каганович? А чом би й ні? Он Йосиф Віссаріонович читає книжки, навіть не самі книжки, а рукописи і верстки книжок та журналів іще до того, як вони будуть видрукувані! У нього ж вистачає на це часу і сил? Чому Лазар Мойсейович не може? Може. Він же українською читає. Він же з того самого села, що й дядь-Гаврило. Кабани називається. Вірніше, називалися. Тепер це Кагановичі».

Клавка один раз там була… Бр-р! Глухе, чорне Полісся… Дрімучий ліс, чорні курні хати, їхати від Чорнобиля на підводі чи не півдня… В щоденному меню селян — жито, картопля, гриби… Здається, соціалізм сюди нескоро добереться… Хоча ні, він і сюди завітав! У сільраді Клавка бачила плакат «Есть метро!», на якому зображені Лазар Мойсейович і Йосиф Віссаріонович. Очевидно, це ще з тих часів, коли милозвучні «Кабани» не перейменували на «Кагановичі». Клавка довго роздивлялася плакат у сільраді, поки дядь-Гаврило «вибивав» з п’яного голови обіцянку не карати його сестру Горпину за те, що вона нарубала собі дров у лісі.

Клавка тоді сиділа в сирій кімнатці сільради і дуріла: навколо села непрохідний ліс, а нещасну селянку хочуть віддати під суд за в’язку дров! І тут — серед повного абсурду в цій смердючій кабанівській сільраді — плакат з оптимістичними картинками Москви, з усміхненими вождями, зі схемою московського метрополітену і написами «Нет таких крепостей, которых не могли бы взять большевики»!

Метро і Кабани, тобто Кагановичі? Це ж навіть не дореволюційне село, а село часів Київської Русі! Зі ступами, серпами, коцюбами, бортнями, прялками, веретенами… І Лазар Мойсейович на плакаті: вусатий, круглощокий, в добротному пальті й кепці… Такий добродушний і радянський…

Клавка сьорбнула чаю, вийшло трохи заголосно, і вона почервоніла.

— Вибачте, — тихенько сказала вона

Олександр Сергійович посміхнувся. Вона помітила дрібні зморшки на його обличчі, вони були зовсім не загрозливі, навпаки, підкреслювали натуру добру й інтелігентну.

«Ні, він не міг!» — остаточно переконала вона себе в тому, що за нищівною критикою цвіту української літератури стоїть не він, не її дорогий Олександр Сергійович.

Чай був Клавці дуже до речі. Вона давно снідала, а обід їй не дістався. І, судячи з усього, не дістанеться.

— Ви обідали, Клавочко? — ніби читаючи її думки, лагідно спитав Олександр Сергійович.

— Ні… — трохи манірно відповіла та.

Бакланов устав з місця і підійшов до шафи.