Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Вона задихнулася, але впоралася з собою і вже наступної секунди прямо й твердо йшла до виходу. Двері затріснулися. Олександра Борисівна спустилася, ступила з під’їзду на тротуар – полудень бризнув в очі синявою та сонцем. Довелося до болю стиснути повіки, щоб не осліпнути. Нічого не помічаючи навколо, вона поквапилася провулками в бік міського парку. Усередині тремтіла кожна клітинка. Неподалік головного входу, обставленого колонами, праворуч від клумб із петуніями та гіпсового Горького, стояла порожня лава. Шурочка присіла, відшукала цигарки і прикурила, ламаючи сірники один за одним.

Поки рилася в кишені плаща, на гравій, глухо дзенькнувши, впала зв’язка ключів – два від квартири, один від сміттєзбиральника у дворі й ще один – від підвалу, де зберігався двірницький інструмент. Шурочка нахилилася й підняла. А коли випросталася, твердо сказала собі: «Прийду додому й повішуся!»

Вона не знала, що розминулася з дочкою всього на сім хвилин.

Повернувшись додому, Надя роздягнула сина й відправила гратись, а сама пройшла в кухню, де чоловік, сидячи за столом, дивився в газету. Вилиці в нього були чавунні. Вона відразу помітила на підлозі, біля ніжки табурета, чийсь чужий шарфик.

– Що це? – здивовано запитала Надія, нахиляючись і підіймаючи лілову смужку шифону.

– М-м? – промукав Максим, не відриваючись від газети. – Мабуть, ота тітка забула. Викинь і забудь.

– Яка ще тітка? Та подивися ж на мене нарешті!

– Я сказав – у сміттєпровід! – Він примружено глянув на дружину й додав: – Яку я виставив звідси. Сядь, не мелькай.

– Чому виставив? – Надя залишилася стояти, схрестивши руки під грудьми, чим роздратувала його ще більше. – Та відповідай уже!

– Бо морочила голову. Заявила, ніби вона тобі мати.

– Що?!

– З’явилася, нахамила…

– І ти її вигнав? Не вислухав, не дочекався мене? Вона що – до тебе, Максиме, приходила?

– Не репетуй! Припустімо, ця тітка й справді твоя пропаща матуся. Вона відмотала строк, і то чималий, а звідки нам знати – за що. Я її вироку не дивився. Може, зарізала когось або допомагала окупантам?

– Не смій називати мою маму тіткою!

– А як накажеш? Її високістю? – Смагін підхопився, його вилицювате свіжовиголене лице спотворилося. Тепер вони стояли очі в очі, однак він стримав себе й, понизивши голос, продовжив: – Угамуйся, Надіє. Зараз мені тільки родичів з підмоченою біографією бракує. У нас у відділі кадрів справжні звірі, і якщо випливе, що я вказав неправильні дані в анкеті… Ти взагалі в курсі, що на моє місце претендують іще четверо? У нас сім’я, і наше майбутнє – це головне. Забудь, ніхто нікуди не приходив. Розумієш, про що я?

– Ні. І розуміти не збираюся… – Вона похитала головою, не відриваючи погляду від його обличчя. – Приглянь за Савелієм, я зараз повернуся. Як вона була вдягнена?

– Та не пам’ятаю я ні чорта! Сива, у плащі, звичайна тіт… – Максим осікся, раптово розгубившись, але відразу ж закричав навздогін: – Ти ще пожалкуєш про це! Дурна, давай, біжи, шукай вітру в полі…

Надія вже не чула – міцно затиснувши в кулаці шарфик, на ходу зірвала з вішалки якусь домашню кофтину й помчала вниз сходами. Потім металася по вулицях, заглядаючи в обличчя зустрічних і ледь стримуючи злі сльози.

Ніяких жінок у плащах не було. Ніде. Миттєво втомившись, вона спустошено побрела на трамвайну кінцеву. Вагон щойно пішов, навколо не було ні душі. Вітер ганяв дрібне сміття по бруківці, обірваний дідуган рився в урні біля дощатого, пофарбованого отруйною зеленню диспетчерського павільйону, та двоє підлітків в однакових кепках-восьмиклинках, пересміхаючись і штурхаючись, ішли через дорогу до входу в парк.

Щось ніби штовхнуло її – пізніше Надія так і не змогла пояснити собі, чому пішла слідом за тими хлопчаками. Підлітки помчали собі геть, за портиком відкрилася безлюдна головна алея, праворуч ішла інша – дугою, вужча, в обрамленні стрижених кущів. І там вона одразу побачила жінку в плащі, що самотньо сиділа на лаві.

– Мамо! – відчайдушно закричала вона. – Це я, Надя! Тільки не йди нікуди, будь ласка!

2

Того разу Олександра Борисівна провела з дочкою всього кілька хвилин – Надя поспішала до сина. Вони домовилися зустрітись, ніяких питань одна одній не ставили, відкладаючи все на потім, мати лише запитала: «Як же ти мене впізнала?»

– Я бачилася з Марусею. Довідалася, що ти була в неї, що мене шукала… Вона в деталях описала тебе, манеру говорити. – Надія, блискаючи очима, розсміялася. – Навіть марку твоїх цигарок сказала. Мені пора, мамо…

– Біжи. Ти запам’ятала мою адресу? Я чекатиму тебе.

У Шурочки не залишилося сил навіть на те, щоб обійняти дочку.

Однак після всього, що трапилося, сидіти в себе в підвалі, здригатися й прислухатися: чи стукають, чи примарилось? – здавалося їй неможливим. Вона здогадувалася, що Максим Смагін заборонить дочці бачитися з нею. Промучившись у нетерплячці п’ять-шість днів, Олександра Борисівна вирушила до будинку, де мешкала Надя, поблукала навколо й відшукала місце, яке раз і назавжди охрестила «постом». Звідти було видно під’їзд, майданчик перед ним і вікна квартири. Сама вона могла залишатися непоміченою.

Ця беззмінна вахта заповнила всю решту її життя.

Стежити виявилося нескладно – двері в під’їздах шестиповерхового будинку навпроти ніколи не зачинялись, а високі вікна виходили на проїжджу частину вулиці. Поруч – зупинка тролейбуса, скверик, булочна й аптека, на сусідньому розі – вбогий продовольчий магазинчик. Чергувала вона, звичайно, не з ранку до вечора й не щоденно. У мороз і дощі ховалася в під’їзді, а за гарної погоди – на повітрі. Життя Наді йшло в неї на очах, принаймні його зовнішній бік, однак Шурочка неухильно дотримувалась однієї умови: у жодному разі не траплятися на очі ні дочці, ні, тим більше, її чоловікові.

Маршрути Наді виявилися простими: крамниці, ощадкаса, поліклініка, прогулянки з сином. Смагін здавався постійно зайнятим і стурбованим, ішов уранці й повертався пізно; Олександра Борисівна жодного разу не бачила його разом із дружиною та дитиною.

Дочка вперше забігла до неї додому на годину, але вони встигли сказати одна одній багато. Потім трапилась нагода, і вони провели разом цілий вечір, бо Смагін із сином гостював у своїх батьків. Регулярно бачитися не виходило, – Максим заборонив навіть думати про це. Була огидна сварка, і