Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

— Цей номер не обслуговується! — повідомив байдужий жіночий голос.

— Ну так! Все як завжди. Телефон або вкрадений, або загублений, — засмутився Олег.

Набрав «брата» Колю.

— Абонент поза зоною. Перетелефонуйте пізніше або надішліть смс! — промовив інший жіночий голос, менш байдужий.

Але ж і повідомлення це було значно оптимістичніше за перше. Тут ще залишалася надія додзвонитися.

Розділ 36

Львів, червень 1941. Синові уродини

Того вечора, коли Куриласи вирушили знову на гостину до Марковичів, до їхнього помешкання проникло двоє молодих чоловіків і заходилися встановлювати прослуховування. Вони впоралися доволі швидко, навіть не запалюючи світла і послуговуючись лише ліхтариками. Їхніх скрадливих кроків не було чути, розмовляли вони пошепки. Однак сусідка навпроти помітила їх через вічко дверей, коли вони майже безгучно відмикали замок. Вона з тієї хвилини вже від дверей не відступила, а, приклавши вухо, уважно прислухалася. Задля остороги, вічко опустила, бо що мала побачити, те вже побачила. Вона знала, що Куриласів удома нема, але незнайомці не скидалися на злодіїв. Зрештою, вони мали при собі лише одну маленьку валізочку. Щось у їхній поведінці було таке, що змусило сусідку зціпити вуста й навіть не пікнути. О-о, набачилася вона вже тих тайняків: що за Польщі, а що за совєтів, усі вони однакові. Краще з такими не зачіпатися.

Єдине, що вона зробила, то ще простежила за ними з вікна. Чоловіки сіли до військового бобика і від’їхали.

Коли Куриласи повернулися, пані Зоня закликала професора до себе, нібито для того, щоб засилити нитку в голку, бо була далекозора. Таку послугу пан професор робив не раз, і це його не здивувало, окрім того, що вже була доволі пізня година. Зачинивши двері, сусідка на мигах повела Куриласа вглиб помешкання і зашепотіла:

— Мушу вам вповісти, жи, коли ви пішли, до вашого помешкання пробралося двоє молодих чоловіків. Мали зі собою одну малу валізочку. Поралися там, може, зо пів години. А відтак поїхали в авті. Не знаю, як ви, а я не маю жодних сумнівів, хто то міг бути.

Курилас подякував. Переступивши поріг помешкання, мав таке відчуття, що то вже не його дім, що хтось чужий і підступний прокрався всередину і відтепер буде жити разом із ним. Задумався, що повинен сказати дружині. Чи варто її посвячувати? А всіх інших, хто завітає до нього? Як бути з ними? Може, від усіх відректися і нікого не запрошувати?

Та цього ще було замало, бо служниця звірилася, що її дорогою на Ринок перестрів військовий і запропонував сісти до авта. Другий військовий вже відчиняв дверцята.

— Прошу пана, я так перелякалася! Думала, жи мене знову заберут до цюпи, — голос її тремтів.

— Що вони хотіли? — запитав професор.

— Допитувалися, про що з вами балакала тота студентка. Але я почула тільки кінець вашої розмови... Нє-нє, не подумайте, що я підслуховувала. Але як зачула-м, що ви на неї кричите, то підбігла-м, жиби, може, чим помогти. Ну, а тоді й дістала в чоло, — вона усміхнулася. — Але то таке. Отже, я їм то всьо вповіла і вони мене відпустили.

— Ти щось підписувала?

— Аякже! — вона блиснула настрашеними очима. — Мусила-м підписати.

— Що?

— Ну, що... Жи буду вас пильнувати і доповідати їм, хто до вас заходит, хто телєфонує.

Так ото й настав день, коли Курилас уже й сам дозрів до того, що треба тікати. Яким чином — не уявляв собі, але думка про втечу не покидала його після чергового виклику до управління НКВС.

За певний час йому вдалося намацати у книзі Єноха окремі ключі, які наблизили його до розгадки. Перше, що його здивувало — це кількість різних цифр, розсипаних по тексту. Вони нічим і ніяк до нього не промовляли, та щось у них було магічне і манливе. Вони інколи повторювалися, а інколи творили нові комбінації, та розшифрувати їхню доцільність у тексті не вдавалося.

Несподівано буденна розмова з дружиною за сніданком наштовхнула його на підозри, що він уже близький до розгадки. Дружина заговорила про сина.

— Це вперше наш Олесь у такий день поза домом.

— У який день? — не зрозумів Курилас, утративши дням лік.

— А ти так запрацювався, що й не згадав, що нині в Олька уродини?

— Уродини... — прошепотів Курилас і, кинувшись до кабінету, розгорнув манускрипт.

Він спочатку думав, що в коптському манускрипті фігурує давньоєгипетське літочислення, пов’язане з Сиріусом. Проміжок часу між двома сходженнями Сиріуса, які збігалися з літнім сонцестоянням і розливом Нілу, складав 365,25 діб. Проте єгиптяни вважали, що в році є 360 днів по 30 у кожному місяці, а решту п’ять днів додавали наприкінці останнього місяця.

У єгиптян було три пори року по чотири місяці:

час повені (ахет) — з середини липня до середини листопада;

час сходів (перет) — з середини листопада до середини березня;

час посухи (шему) — з середини березня до середини липня.

Коптський календар мав, як і єгипетський, теж три пори року. Він складався з тринадцяти місяців: дванадцять місяців по тридцять днів і був ще додатковий місяць з п’яти або шести днів, залежно від того, високосний рік чи звичайний. Рахунок років у коптському календарі вівся з 284 року, коли прийшов до влади імператор Діоклетіян, який улаштував переслідування християн.

Книга Єноха вістила про всі колишні й наступні уродини Богородиці та її лицаря. Інколи їхні уродини збігалися, інколи ні. Увагу професора привернув 1634 рік. Точніше дванадцятий день місяця «мехіра», себто червня. Для тих, хто розписував календар, цей рік ще не настав. Але оскільки літочислення велося з 284 року, то це був не 1634 рік, а... 1918! Того дня і року народжується Діва! Тобто вже народилася. А також її лицар.

Але це також день і рік народження його сина!

Далі описувалися знаки, за якими можна розпізнати їх обох. Курилас відчув, як гаряча печія піднімається в грудях від хвилювання. Він зірвався з місця і побіг на кухню. Дружина саме помагала служниці ліпити пироги. Професор узяв її за руку і, нічого не пояснюючи, вивів на балкон. З центральних вулиць долинали оптимістичні пісні, які транслювали гучномовці. Курилас приклав палець до вуст і запитав ледь не у вухо:

— Скажи мені... але тихенько. Де в нашого Олька родимка на грудях?

— О, Господи! — смикнулася дружина, але теж зашепотіла. — Налякав мене. Навіщо тобі?

— Кажи скоро.

— Під лівим пиптиком.

— У вигляді серпа?

— Ну, то як кому. Кому серп, кому рогалик... Ти вже все геть позабував?

— Ні, не забув. Просто уточнюю. Мусив переконатися. Серп вигином донизу. Правильно?

— Правильно, правильно. Ти поясниш у чому річ?

— Це неймовірно!

Він вхопився за голову і знову вибіг до кабінету. Дружина ошелешено дивилася йому вслід, нічого не розуміючи, але відчула, що втручатися поки що не варто.

Курилас озброївся лупою і знову занурився в манускрипт.

«Діва шукатиме вартового і знайде його в день, коли це буде потрібно. Але ні Діва, ні вартовий не відатимуть, ким вони є. Їх