Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

слово? Темрява? Сон?.. М’якість?.. Дзвоник?.. Дзвоник?.. Так! Дзвоник!.. Оце воно і є: дзвоник…

Будильник сердито розбудив Марію, розбуркавши її з найсолодшого сну. Але вона відразу ж скочила з ліжка, натиснула на кнопку й глянула надвір: світає…

У сусідній кімнаті Тік, малюк, котрий так затято воював зі сном, був найщасливішою людиною на землі. Він віднайшов чарівне слово… Сон і сновидіння вималювали у нього на виду невимовне щастя відкриття.

Але дзвіночки часу мовчали, і ніхто, ну геть ніхто не шепнув йому на вухо, що він спить. Тільки чарівна мавка нагнулася й поцілувала йому очі. Але шуму квапливих кроків на світанку він не почув…

Розділ восьмий
1

Усі вулиці міста, хоч би які покручені й поплутані вони були, хоч би де вони починалися, виходили, зрештою, до головного шосе й вливалися в нього, перетворюючи його таким чином у єдину дорогу, що вела з міста до гір, які бовваніли вдалині. Річка з урвистими берегами оточувала місто, мов фортечний рів, і не давала змоги іншим вулицям виходити за місто. Через річку перекинули тільки один міст — великий кам’яний міст на північному боці. Це місце називалося «Біля бар’єру». Впродовж років тут виросли кілька перехняблених хатинок та дерев’яних будок, з’їдених часом. Уночі бар’єр спав важким сном, його зрідка тривожив скрип підводи та клаксон автомобіля, зате вже з самісінького ранку починався гамір і не вмовкав він аж до заходу сонця. Подорожні, підводи, запряжені волами, легкі екіпажі, велосипеди, зрідка легкові чи вантажні машини, кінські запряги, а особливо підводи з полотняним верхом пливли й пливли безперервним потоком до міста. Чужі чи знайомі люди вітали одне одного тим дивним способом, який заведено повсюди, і завжди розказували, чого вони прибули до міста. Люди біля бар’єра розмовляли приблизно ось так:

— Доброго дня тобі, куме! А мене ось послала жінка з овочами…

Його співрозмовник, може, й справді кум, а може, й геть чужий чоловік, ввічливо відказував:

— Хай тобі бог помагає! Сьогодні, мабуть, буде завізно на базарі з птицею…

Ще хтось квапився докинути своє слово:

— Хай буде тобі добро! Таке велике, як твоє серце. Сьогодні ввечері я вже повертатимусь у село не пішки — куплю собі велосипеда.

— Ось тобі й маєш! Хіба на ньому не так само трудитимеш ноги?

Люди знайомилися, обмінювалися новинами, викурювали по люльці, підбадьорювалися, одне слово, все так само, як перед в’їздом до будь-якого міста. А оскільки кожному треба було придбати в місті якийсь товар, вони не забували справитись про ціни. Без отаких балачок біля бар’єра люди вже не могли обійтися. Бо так вони призвичаїлись. А коли тут траплявся якийсь незнайомець, цікаві навперебій квапилися відгадати, хто ж він за один, судячи з його товару і з його поведінки.

— Цей з-під лісу, із Цурлуя… Глянь на його гамаші!

І аби пересвідчитися самому чи переконати інших, треба було кинути одне-єдине запитання:

— Що везеш? Сливи чи абрикоси?

— І те, й те…

— Ось бачите, я ж казав, що він з-під лісу, з Цурлуя…

Одного ранку допитливці біля бар’єра опинилися в скрутному становищі.

— Хто б це міг бути, отой старий?.. Глянь-но на нього!

— Я сказав би: подорожній, бо він поголився звечора…

— Та ну тебе! Хіба не бачиш, що на ньому черевики!

— Може, якийсь контролер…

— Отакої, контролер! Ще скажеш — дипломат. Що йому тут робити?..

— А я думаю, це якийсь голова… Ви гляньте, як він витріщає очі на черешні!

— Ти розбираєшся в людях так, як моя донька на сапуванні…

— Еге ж! Це дуже похвально чути від тебе!

— Це і не похвала, і не огуда, бо в моєї донечки тільки-тільки прорізалися зуби…

Людям стало весело. Той, у якого маленька донька, провадив далі:

— З одягу можна було б сказати — він із міста… Жаль, що не курить. Бо людину можна впізнати й по тому, як вона тримає цигарку.

— Он глянь! Маєш! Він закурив люльку!

— Із міста! Бо надто схвильований для його віку. Я сказав би, що він пенсіонер або вчитель… Люлька…

— Е, ні! Я готовий покласти руку на вогонь! Люльку курять тільки вчителі. У нашому селі двоє таких: одного звати Петека, другого Прогаб. І обидва смокчуть люльку.

— Еге! Тут це не підходить… Якщо ми будемо вважати так, то тоді вийде, що кожен із ціпком — пожежник…

— Отакої! Що ти цим хочеш сказати?

— У нашому селі є один чоловік із ціпком. Звати його Скурту. Він пожежник, пошкодив собі на пожежі ногу…

Люди знову розсміялися, але все одно їм не вдалося визначити фах незнайомого подорожнього біля бар’єра, який стояв собі, зіпершись на дерев’яний барак. Та невдовзі люди забули про нього, але не тому, що їм треба було впорядкувати поклажу на підводах чи напоїти худобу. Інше привернуло їхню увагу: на дорозі з’явилася група юнаків, яких вони не дуже часто бачили, хоча майже всі були з-під гір.

— Ви лиш погляньте, що це за прояви! Ніби в них сотні голів і сотні ніг… Тільки на головах у них казанки, а збоку до ніг причепили кадки, ніби не знайшли іншого місця для вантажу…

— Це, мабуть, студенти… В них он і сокири, і лопати. А он гляньте, яке диво! То, мабуть, кіноапарати, а може, те, чим довбуть гори…

— Отакої! Студенти!.. Хіба