Гжендович - Відтепер я – твій меч, Гжендович

— Гаразд, тож. Буде тобі титул. Засилай сватів, — усміхнувся й король.

— Як ви швидко вирішуєте, ваша величність, — несхвально вигнув брову Лармініз.

— А що тут вирішувати? Нехай одружується. Ми не горді, приєднаннями таких дрібних князівств не гидуємо. Що ж нам? Треба допомогти дівчинці, — Садар ледве стримував сміх.

- Зеліку! І ти туди ж? - Праведно обурився жрець.

— Не те, щоб зовсім. Але гарна вона, дуже гарна. Я б на ній і без усього одружився, взяв би голу босу, ​​так не піде ж. Тож доведеться мені титулуватися. Ну і… королю теж користь, — без каяття покаяння в голові протараторив Зелик.

— Може, ти ще й Разящего одружуєш заради розширення земель? — не вгавав жрець, проте Азіт глянув на нього так промовисто, що Лармініз вирішив заткнутися.

Весілля було поспішним і скромним. Дядько юної княжни тільки зубами клацнув, не наважившись заявляти про якісь там права. Садар — не дівчинка-сирітка, манірувати не стане. Потрапити в немилість до королівства, що набирає силу, князь не захотів. Навіть виступив посадженим батьком, адже найближче родичів не знайшлося. Королева люб'язно представила нову дамам, обережно і тактовно, як могла тільки вишколена Даналією Раніка, вводячи княжну в коло придворних.

Розділ двадцять третій

— Ти не хвилюєшся, що Раніка тебе викриє?

— Вона вже королева не за титулом, а за розумінням. І любить свого чоловіка. Не говоритиме про те, що він втратив чоловічу силу.

— Іноді мені хочеться, щоб у житті стався чоловік.

- Не пристрій. Вона хороша. Мені буде нескінченно шкода стратити її за зраду.

Буферна зона ніколи не була ласим шматком. Гориста місцевість, ні земель родючих, ні лісів та ще й на рудні породи бідна. Нема за що боротися з дрібними королівствами та князівствами. Тому й дали їм спокій обидві імперії, вирішивши, що кращого захисту власних кордонів, ніж незалежні дрібні держави — не вигадаєш. Сама ж буферна зона виявилася захищеною з півночі озером Ілтир, а з півдня не найвищим, але складним хребтом скелястих гір Кинжика. Звісно, ​​ці гори не зрівняються ні з Зальмекським кряжем, ні тим більше з Фуградським, але є значною перешкодою для завойовників. До того ж зі сходу височів зовсім не прохідний Фуградський хребет, що бере початок у східних відрогів Кінжицьких скель, і, минаючи дрібні князівства, тягнувся східною стороною на північ, півмісяцем оперізуючи Рагард, захищаючи той від вторгнення варварів із півночі. Саме на цьому стику двох гірських масивів і розташувався Сидерим, після того, як світловолосі горці спустилися в долину, втративши більшість селищ під час чергового землетрусу. Три століття вони обживалися, ловлячи косі погляди таких самих горян, але більш схожих на синів пустелі, — мадеран. Чорноволі та чорноокі жителі долини довго звикали до нових сусідів. Та й імперії тоді ще були такі сильні. Час минав, Сидерим розвивав торгівлю, опинившись на шляху до перевалу, що веде до Мадерек. Тепер же перевал належав Сідеріму, що підім'яв під себе Гідер, тим самим зіткнувшись кордоном з князівством Нешуа, в минулому підданих Мадри. За три з половиною роки відновлення королівства Садар де підкупом, де обіцянками та потрібним шлюбами, а де і залякуванням приєднав чотири ближні князівства, ґрунтовно просунувшись на північний захід. Між королівством і Анаторисом, що набирає силу, простягався дикий степ, розкреслений балками і перелісками, та ще п'ять дрібних держав поки що дотримувалися нейтралітету, не піддаючись ні залякуванням, ні вмовлянням. Саме через ці території довелося прокладати новий шлях до війська Мадерека. Вони намагалися обминути населені напівдикими племенами землі степовиків. Садар звернув увагу саме на кочівників, вирушивши до них у стан з посольством на початку літа. Вони намагалися обминути населені напівдикими племенами землі степовиків. Садар звернув увагу саме на кочівників, вирушивши до них у стан з посольством на початку літа. Вони намагалися обминути населені напівдикими племенами землі степовиків. Садар звернув увагу саме на кочівників, вирушивши до них у стан з посольством на початку літа.

Тарієтські степи, рік 2569

Вождь тарієтів зустрів посольство Сидеріма стримано і добре хоч не списами. Чужаків кочівники не любили. Трохи знайомий із їхніми звичаями, Садар вмостився біля вогнища навпроти ватажка, зчепив пальці в замок і уткнувся в них підборіддям. Сидіти на колінах, підібгавши під себе п'яти, виявилося незручно. Це дещо відрізнялося від звичного складання ніг перед собою. Однак, упираючись ліктями в коліна, король сидів, не рухаючись, демонструючи неабияку витримку і терпіння. Він знав, що першим має заговорити вождь, і лише тоді гість має право на слово. Його терпіння винагородилося хрипким низьким голосом кочівника.

— Навіщо завітав, горе?

— Дізнався, що повз ваший степ мадерани ходять. Мені вони не подобаються, вони вам не подобаються, — почав Садар.

— Тобі за інтерес до наших кордонів і мадеран? - Тарієт подивився спідлоба, насупився. Не розумів він цих осілих.

- Мені інтерес прямий. Вони так і до моїх кордонів підходять, — пояснив король.

— Здається мені, сидериме, що між вашими та нашими кордонами є кілька держав, — вождь продовжував хмуритися, намагаючись зрозуміти, куди хилить цей горець.

— Чи надовго? — коротко відповів запитанням Садар і в свою чергу дивився на тарієта вивчаюче.

— Мені без потреби, наскільки ти розшириш свої землі. На мій скибку не зарись. Знищу — погрози в голосі виявилося більше, ніж у словах.

— Мені теж без потреби твої степи. Я про союз говорити прийшов, — не відступав Садар.

- Мені що за інтерес? Коней і копій вистачить, а не вистачить, то Рагард під боком, там завжди можна поживитися, — скривився в недобрій усмішці вождь.

- А давай так: влаштуємо поєдинок. Якщо твій воїн переможе — я забираюся додому. Якщо ж мій, то ти вступиш у союз.

— Чого ти хочеш від союзу?

— Небагато. Вільний проїзд до Анаторісу. І три тисячі копійників під мій початок.

- На що міняєш?

— Метал на списи та підкови.

- Став бійця.

Садар знав, що простодушні на вигляд степовики настільки недовірливі, що не піддадуться ні на які хитрощі. Натомість, якщо діяти прямо та випросити поєдинок, то є шанс схилити кочівників на свій бік. Вони азартні та поважають силу. Відмовитися від поєдинку – визнати власну слабкість. Ще шляхом сюди король розмірковував над тим, чому з ними досі ніхто не домовився. І дійшов висновку, що всього-на-всього це нікому не було потрібно. Дикий степ нікому не цікавий, каравани йдуть іншими шляхами, хто на захід, а хто на схід. Тримати в вузді лихих тарієтів накладно для скарбниці, а прибутку з них ніякої. Рік по степу ганятимешся, щоб зібрати податки. Одні збитки від цих степовиків. Тому й не чіпав їх