Борис Опанасович Комар - Векша

князь послав його служити на високу могилу, як раяли дозорці, не сказав. Огидла, ой як огидла Векші в Царграді та ратна служба! Ненависні стали і одяг крицевий, і зброя. Так волів якнайшвидше повернутися додому, пройтися босоніж нивою за ралом по пухкій землі, потім безжурно полежати на межі, послухати шелест трав, шум пущі, тужливе воркування в ній горличок.

І нехай не осудять його за це дозорці, бо він не боягуз. Коли настане для Русі тяжка година, перший візьме в руки меч і стане на її захист.

Хіба що отця й матері вже немає серед живих, а Яна не діждалася, тоді лише знову якось добудеться до князя й попроситься…

Одначе Ігор уважно слухав молодика. А коли той виповів усе, сам почав розпитувати його про Царград, про царя, про його охорону, про ратні вправи і ще більше, ніж перше, хмурився, як Векшині одвіти на все те вислуховував.

Коли надвечір під’їжджали до однієї з князівських весей на півпуті до Києва, де дружина мала зупинитися на ночівлю, князь запитав:

— Далі як мислиш жити?

— Додому повернуся.

— Набутки там свої маєш?

— Набутки, великий князю, в древлянського смерда відомі: сокира і рало та рук до них пара, — відповів примовкою. — Взимку древо січемо, весною та влітку пні на порубі корчуємо, лядину скудну засіваємо, щоб півзими прогодуватися. Нестатки й данину медом, воском, хутром латаємо. На небо, Даждьбога нема коли глянути…

— “Сокира і рало та рук до них пара”. Хм… Примовка красна, — скривила посмішка Ігореві вуста. — А де ж голова? Зайва, мабуть?

— Ніколи нам, смердам, великий князю, про голову дбати. Та й сили немає, бо…

— Авжеж, — не дав докінчити Ігор, — звісно, немає сили, коли її всю у пні вбухали! Ти гонив полями дикими, що до самого моря пролягли, видів на них де-небудь пні? То як гадаєш: треба в пущі лісовій дерева сікти, пні корчувати, потом обливатися, аби лядину собі піщаную здобути, коли на тому полі варт лише трави випалити, ралом поскородити та пригорщу зерна кинути, щоби збіжжям з головою засипатись? А хто томузаважає, хто примусив наш люд звідти втекти, в пущах та болотах печерицями осісти? Ясно хто — племена погані бродячі, що з розбою та грабунків живуть! А ними хто нас цькує, сам добре знаєш. І за віщо все те? Не до вподоби, бач, цареві ромейському, що ми коритися йому не хочемо, не хочемо, аби він порядкував на нашій землі, як у себе вдома, — сердито блиснув очима Ігор.

Помовчав князь, гнів у нього поволі спав. Мовив на тому спокійно:

— Отож сором тобі, молодому й бувалому, вовків у пущі дрімучій полохати, коли на нас хижіші звірі зуби щирять. Ось моя тобі рада: послугував чужому цареві, тепер іди до мене слугувати. В таких, як ти, нині надоба є. Утямкував ромейські ратні звичаї та порядки, то і моїм воям про них розкажеш. Колись воно знадобиться, як будемо зуби отим звірам ламати…

Від такої несподіваної князевої ради-пожалування Векша розгубився, не знав, що й відповісти.

Вірно мовить Ігор: рідну землю треба боронити. Он-бо як на неї зазіхають ромеї зрадливії! І він, Векша, справді, може знадобитися князевій дружині.

Тільки ж не хочеться знову одягати на себе ратні обладунки, знову слугувати.

Але ж то було невільне, немиле слугування чужакам, ба навіть ворогам, а це буде вільне, бажане і своєму князеві, своєму люду.

Лише як тоді бути з матір’ю, отцем? Вони ж не зможуть самі прожити, вже старенькі, потребують помочі.

І про Яну згадав.

Як вона вчинить, коли вірна, коли не забула? Чи піде з ним, чи зможе залишити своїх рідних, Київ?..

— Ну то як волієш поступити? — спитав по хвилі Ігор. — Чого мовчиш?

— Пробач мені, великий князю. Пізніше дам одвіт. Волію ще подумати.

— Подумай, молодче, подумай, — пробурмотів невдоволено.

Відтак підкликав до себе отрока, щось сказав йому, а сам поїхав уперед.

Отрок дістав з тайничка на поясі три невеликі золоті монетки, ткнув їх Векші в руку, мовивши:

— Князь дарує тобі за вірність, — і потрюхикав слідом за Ігорем.

Правду казали дозорці — непривітний князь. Жодного похвального чи ласкавого слова не злетіло з його уст, навіть на уклін не відповів. Та ще мов жебракові тицьнув оті монетки. Хіба він, Векша, задля цього поспішав вість пересторожну подати?..

Після ночівлі Ігор більше не кликав його до себе. Вже як дісталися до Києва, під’їхав отрок і сказав, що князь запрошує Векшу в терем на пир побідний.

Гуляє, веселиться Київ. Усюди співи, сміхи, гуки, повідь людська хідники, двори затопила. На требищах[57] вогнища палахкотять, складають там городяни дари богам ласкавим, які помогли дружині князевій, оборонцям мужнім, печенігів хижих у поле прогнати, від лиха Русь урятувати.

Гамірно й на подвір’ї княжім. Звелів господар погреби, медуші свої відімкнути, бочки з питвом хмільним-солодким викотити, наїдки винести, дружину, городян частувати. Свистять дудки, не вщухають вигуки:

— Слава!

— Слава!

— Слава!

— Слава!

Гульня велелюдна, бучна!

І хоча Векші теж і весело й мило на волі-воленьці, серед людей рідних, у Києві любому, та не п’є він князівських медів і браг, на ті наїдки не гляне, а все блукає межи киян, обличчя їхні пильно видивляє, когось шукає.

Та хіба легко знайти тут, у цьому вирі, де змішалося стільки городян і ратних людей, як маку в маківці!

І все ж знайшов. Уздрів він п’яного