Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

порожня всередині, але не безтілесна. То був тільки надмогильний монумент, а не смерть з косою.

Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух ї озираючись на кожного ангела. Місяць вже підбився над дерева, і білі монументи немов ворушилися і жили. Вони немов пливли звідусіль і товпилися назустріч нахабним порушникам могильного супокою. Такого не бувало навіть в синематографі.

— Тут! — прошепотів нарешті Володька здригаючись. Вони спинилися над могилою.

Це була ще зовсім свіжа могила. Чорний горбик — ні монумента, ні каменя, ні хреста. Ще дощ ні разу не падав на землю могилки — земля була грудчаста й крихка.

— Тут! — повторив Володька. — Вона. Ну?

— Хр… хр… хр… — захарчав Ваня, — бо… бо… бо… — говорити він не міг. Він хотів сказати «Христом-богом».

Озирнувшися кілька разів, Володька став на приголів'ї, Ваню і Юру він поставив на боках горбка. Потім він хрипло відкашляв і урочисто простяг руку над могилою.

— Ну?..

Ваня і Юра простягли свої тремтячі руки теж. Вони поклали свої пітні холодні долоні поверх Володьчиної. Лівою рукою Володька смикнув кашкета з голови. Юра поспішив зробити те ж саме. Ваня також метнувся був до голови, але тут тільки згадав, що він простоволосий.

— Во ім'я отця! — урочисто прошепотів Володька. — Бо ім'я отця! — поправився він трохи голосніше, але на такому ж шепоті. — І сина, і святого духа…

— Амінь! — відгукнувся Юра. До Вані дар мови ще не повернувся.

— Перед богом! — ще урочистіше зашипів Володька. — І один перед одним… ми присягаємося смертною присягою… Ну? Повторюйте ж за мною… дураки!.. Ми присягаємося смертною присягою. Нехай бог покарає того з нас, котрий порушить цю смертну присягу!

— … смертну присягу…

— Нехай він стане самогубцем… І буде похований без хреста і сповіді… нехай потрапить до' пекла… І нехай диявол знущається там над ним, як йому завгодно…

— … як йому завгодно…

— Ми присягаємося…

— … присягаємося…

— Нікому… ніколи… ні за яких обставин… не виказати того, що довірив нам всім один із нас… на ймення Юрій…

— … Юрій…

— І ми обіцяємо всіляко допомагати йому в усіх його заходах.

— Амінь!

— … інь… — прошепотів і Ваня. Дар мови потроху повертався до нього.

В свіжій могилі під ними лежав похований сьогодні вранці самогубця. Це був найкращий на все місто Глухів парикмахерський підмайстер, мсьє Жорж. Він повісився два дні тому з перепою. Присяга над свіжою могилою самогубці — як відомо кожному, хто бодай трохи розуміється на присягах, — найбільша з-поміж усіх можливих присяг.

Юриній бабі було дуже багато років[108].

Так багато, що вона вже давно перестала цікавитися подіями довкола і взагалі чим-будь, окрім своєї власної персони, її зв'язок з зовнішнім світом, власне, її реагування на прояви життя довкола неї обмежувалися двома реченнями. Якщо хтось під час обіду, сніданку або вечері кидав слово про те, що от, мовляв, отака страва йому подобається, а отака ні, — баба флегматично, але голосно промовляла ні до кого:

— На вкус и цвет товарищей нет!

Якщо коло столу виникала жвава і заповзята розмова, баба раптом починала вовтузитися на місці, жувати губами, кректати і, нарешті, враз хитрим, примруженим, затаєним оком позирала на всіх:

— А вот скажите, — мружилася вона, готова враз приголомшити всіх присутніх, — почему это луна не из чугуна?

— Почему, бабушка? — мусили всі хором, виказуючи глибоке здивування, запитувати її, інакше-бо вона страшенно ображалася. — Почему? Вот уже не можем себе представить.

— А потому… — тріумфуючи виголошувала баба, — что на луну надо б много чугуну…

Після того вона гордовито зводилася, кликала всіх своїх котів і на чолі котячої зграї демонстративно йшла до себе.

Котів у баби було постійно не менше дев'яти штук. Вони проїдали все батькове утримання, всі мамині приробітки і все те хазяйство, яке намагалася мама утворити. Коти дерли курчат, перекидали і розбивали глечики з варенням і сушенням, знищували всі запаси в комірці, жерли миттю все, що зоставалося на столі бодай секунду неприбраним. Мамине в'язання вони розпускали, мамині нитки плутали, на кожну забуту м'яку річ вони гадили. Крім того, вони постійно потрапляли в липкі мухомори, і тоді в квартирі зчинявся дикий шарварок. Загорнувшись в мухомора, з несамовитим репетом кицька качалася по підлозі, всі інші її одноплемінці, б'ючи посуд, перекидаючи вазони і трощачи статуетки, розліталися по всіх шафах і комодах, всі мешканці, віддавлюючи один одному ноги, металися по кімнатах, ловлячи злощасне створіння, а баба, скочивши на стілець і підібравши спідниці, тупотіла ногами і верещала смертним вереском.

Потім, коли кіт уже був уловлений, мухомор одірваний і липучку відмито нашатирним спиртом, — Юру ставили носом у куток. Над ним завжди висіла підозра, що то він навмисне