Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

з лукавою серйозністю додала дівчина. І, мабуть, помітивши моє збентежене обличчя, сказала: — Але ви можете поговорити з нею телефоном. Викличте фізико-технічну лабораторію. Підіть у радіорубку. Ми жили з нею разом і дуже здружились. Вона повернеться не скоро, і я поки що займаю її кімнату.

Я навіть забув спитати про ім’я дівчини і, подякувавши їй, помчав на радіотелефонну станцію… Славна, симпатична дівчина, але, здається, дуже балакуча, — подумав я і, одразу ж забувши про неї, вскочив у кімнату радиста.

— Фізико-технічна лабораторія? Зараз! — сказав він і закрутив ручки апарата. — Товаришку Герасимову?.. Зараз. Алло! Алло!.. Будь ласка!..

— Я Герасимова. Хто зо мною говорить? Артем’єв? — якщо ефір не бреше, в її голосі чути радість. — Голубчику, я така рада! — це вже тільки слова, але й вони говорять про радість. — Ви мало не загинули? Я вже знала про це до вашого прильоту. Нас повідомили з місячної ракети… Все добре, що добре кінчається… Ви завдали мені стільки турбот… Так… А я веду дуже цікаві роботи в лабораторії абсолютного холоду. Вона влаштована на балконі тіньового боку нашої ракети. Доводиться працювати в міжпланетних костюмах. Це трохи незручно. Та зате абсолютний холод, що називається, під рукою. Вже зробила кілька цікавих відкрить в галузі опору напівпровідників при низьких температурах… — і вона почала говорити про свої відкриття.

Коли ж вона скаже про чорнобородого і Палія? Самому питати було ніяково. Вона збиралась побувати на Кеці, але не раніше, як через «земний» місяць.

— Як же ваші розшуки?.. — не втерпів я.

Але в цю саму мить радист узяв трубку з моїх рук і сказав:

— Терміновий виклик ракети Кец-8. Пробачте, я повинен перервати вашу розмову.

Я вийшов з радіостанції надзвичайно схвильований. Тоня зраділа мені, це очевидно. Отже, вона все-таки кохає мене. Але говорила вона більше про свої наукові роботи. І жодного слова про Палія. І я не скоро побачу її…

— Товаришу Артем’єв, вас просить до себе директор! — звернувся до мене в коридорі молодий чоловік. — Я всюди шукав вас…

Довелося йти до Пархоменка. Він дуже докладно розпитував мене про нашу подорож на Місяць. Я розповідав досить-таки безтолково.

— Я бачу, ви стомились. Відпочиньте сьогодні, а завтра беріться до роботи. Наш біолог товариш Шликов вже давно вас чекає.

Мені хотілося скоріше залишитись самому. Але я був голодний і пішов до їдальні. Там мені довелося задовольнити цікавість кецівців і розповісти їм про свою подорож. Я ставав майже знаменитістю, — один з перших людей, що побували на Місяці. Мене слухали уважно, мені заздрили. Іншим разом все це захопило б мене, але я був засмучений тим, що не побачився з Тонею. Так-сяк закінчивши оповідання і пославшись на втому, я, нарешті, дістався до своєї кімнати. Там я знайшов невеличку новину в умеблюванні: до стіни було почеплено відкидне ліжко з тонкої сітки. В матрацах не було потреби. Я підняв ліжко, кинувся в нього і віддався своїм думам.

Я смакував приємне почуття відпочинку, але всередині щось смоктало, і я не міг зрозуміти причини. Чи вплинули так на мене незвичайні переживання на Місяці, чи нудився я за Тонею, чи турбував мене невідомий політ, чи це була невиразна туга за Землею, за знайомим з дитинства, звичним, рідним…

Так я й заснув, перелітаючи думкою з Місяця у свою лабораторію на Василівському острові, від Тоні до невідомого Палія…

* * *

— Товаришу Артем’єв! Товаришу Артем’єв!.. — я прокинувся і підвівся. На дверях моєї кімнати стояв молодий чоловік із зовсім «голою», мабуть, поголеною головою. — Пробачте, що я потурбував вас. Та, здається, і вам уже пора вставати. Ми з вами трохи знайомі, — пам’ятаєте, в їдальні? Аеролог Кістенко. Я вас розпитував про мох, який ви знайшли на Місяці. Звістка про це вже дійшла до міста Кец. Земні кецівці просять надіслати зразок. А я якраз надсилаю до міста Кец аерологічну ракету.

— Будь ласка, — відповів я, виймаючи з торби клаптик «повсті».

— Чудово! Цей мох, здається, важчий, ніж земний, але загалом важить небагато. Ви дивуєтесь, що я кажу про вагу? Але ж моя ракетка полетить на Землю. Щодня я надсилаю до міста Кеп по одній ракеті. Вона проходить тисячокілометровий простір, і по дорозі, на різних відстанях від Землі, провадить автоматично всі аерологічні записи, — склад атмосфери, інтенсивність космічних випромінювань, температуру, вологість тощо. Приблизно три чверті шляху ракета керується радіопроменем Зірки Кец, а потім її перехоплює радіопромінь міста Кец. І ракетка-аерологічна станція падає на парашуті в строго визначеній точці, на площі всього лише один квадратний метр. Непогано? В цій же таки ракеті надсилається й пошта. Вага ракети, кажу я, точно розрахована. Тим-то я й поцікавився, скільки важить мох. Ще раз дякую!

Він пішов. Я глянув на годинника. За «земним», ленінградським, часом був уже ранок. Я добре виспався, поснідав і пішов на роботу.

Відкривши двері в кабінет біолога Андрія Павловича Шликова, я на хвилину спинився. Надто вже цей кабінет не був схожий на земні кабінети «завів». Якщо Тюріна можна було порівняти з павуком, що причаївся із своїм павутинням в темній, вузькій щілині, то Шликов був схожий на гусеницю в зеленому садку. Весь кабінет був наповнений повзучими рослинами з дуже дрібним листям. Це була якась зелена печера, освітлена яскравим сонячним промінням. І в глибині її напівлежав на плетеній канапці Шликов, швидко записуючи щось у книгу. Він видався мені трохи кволим, ніби напівсонним. Огрядний, бронзово-засмаглий, як всі тут, здоровий чоловік середніх років. У нього були важкі повіки, ніби трохи набряклі. Коли я з’явився на дверях, він підвів свої важкі повіки, і я побачив сірі, дуже жваві й розумні очі. Їх жвавість не гармоніювала з його повільними рухами. Ми привітались, — не подавши рук, звичайно. Шликов розпитував мене про Місяць. Зразок моху вже лежав біля нього на довгому алюмінієвому столику.

— Я не вбачаю нічого дивного в тому, що ви знайшли на Місяці цей мох, — сказав він повільно і тихо. —