Мати Аугустович Унт - Прощавай, рудий кіт

— Може, ти його шукаєш не там, де треба, — зауважив Аарне.

— Як це?

— Ну, я не знаю… ми дуже молоді і дурні.

— Я шукаю прекрасне. Є ж на світі прекрасне?

— Є.

— Правда ж, є? — звернулась Інгрід до всіх.

— Є. Але його ніколи не досягнеш.

— Людина всього може досягти.

— Навряд.

Запала мовчанка. Потім Інгрід спитала:

— Про що ми говорили, що так далеко зайшли?

— Про тітоньку Іду.

— Тітонька Іда — типовий образ?

— Так, — кивнув головою Індрек. — Стара жінка… Коріння в одному суспільстві, стебло — в іншому…

— А квітів взагалі немає! — закінчив Андо.

— Так, тітонька — типова, — згодився Аарне.

— А ти нетиповий. Пам'ятаєш, сам сказав, — лукаво глянув на нього Індрек.

Інгрід щиро засміялась і обернулася до Аарне:

— Ти нетиповий?.. Як це з тобою сталося?

— О, це мене дуже засмучує, — удавано скрушно похитав він головою.

— Не кривляйся, — пробурмотів Андо, але Індрек уже вів далі:

— Я, власне, і не знаю, що таке типове? Звідки мені звати? По-моєму, всі ми трохи нетипові… Сумно, чи не так? Ну, скажіть! З нашим світоглядом і ідеологією все гаразд, але… ми дуже багато думаємо… про речі, про які… не треба думати… Вам не здається, що нас щось зіпсувало?

Ніхто не знав, як відповісти. Десь далеко просвистів паровоз. Два літаки виписували на ясному небі сріблясті вісімки.

Сонце почало сідати. До квадратного двору вповзла вже синя тінь. На карнизі сиділи горобці, гріючись в останніх сонячних променях. І їм не було ніякого діла до чотирьох молодих людей, що сиділи внизу в кафе, до їхніх проблем і хвилювань.

Тітонька Іда розплющила очі.

— Ти, звісно, відніс листа на пошту?

Запитання було безглузде, — адже білий конверт лежав на столі.

— Відніс?

Аарне не відповів і почав стелитися.

— Я почекаю до завтра, — мовила тітонька і, повернувшись на другий бік, звичним рухом натягнула ковдру на голову.

Аарне не міг заснути. Прислухаючись до далекого гуркоту машин, він несподівано відчув незрозумілий сграх. Що все це має означати? Наче очікуючи на покарання, він занурився в подушку і зажмурив очі.

Над містом прогуркотів літак.

Весна була в очах, на губах і в крові людей.

Вечорами матері стояли біля освітлених вікон і виглядали дочок, які приходили з синьої ночі з дивним спокоєм на обличчях. Весною важко бути самому! Криваве небо забарвлює вечірній тоненький льодок, і ще голі дерева кидають ледь помітні тіні.

Після обіду приїхала автобусом мати. Подзвонила, їй відчинили. Коли вона знімала пальто, тітонька Іда. спитала:

— Ну, яка там у вас погода!

Мати щось відповіла, але хлопець не чув, бо сидів на канапі у кімнаті. Ручка дверей опустилась униз, і мати найшла до кімнати.

— Доброго дня, Аарне!

— Доброго дня.

Під час цього діалога тітонька Іда поправляла на канапі покривало. Мати сіла у крісло і поклала сумку на коліна. Вона була худа, обличчя вже засмагло під весняним сонцем. Напівсиве волосся спадало на комір сукні цеглястого кольору.

— Ну, як ви тут живете? — спитала вона.

— Потроху, — відповіла тітонька і поправила у вазі квіти. — На селі вже почали сіяти?

— Ще ні.

— Авжеж… Ну, звісно…

Мати сиділа між тітонькою і Аарне, спиною до тітоньки. Підвівши очі, щоб глянути на матір, Аарне зустрівся поглядом з тітонькою Ідою, що сиділа біля протилежної стіни.

— Які новини в місті? — спитала мати, аби щось сказати.

— Ну, які тут новини… «Голос Америки» вже не послухаєш… Тепер нічого не знаємо… Чи не до війни йде…

— Тільки б не війна, — зітхнула мати.

Тітонька Іда перебирала пальцями.

— Хто знає, що погано, а що добре… Світ усе-таки треба почистити… — Останні слова вона вимовила пошепки.

— Можливо, — промимрила мати. — Хто знає, що кому потрібно…

— Боротьба потрібна, — сказала тітонька.

За якусь мить вона всміхнулась. Це була та сама її страшна усмішка.

— Бачиш, і ми з