Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

— Ти на Садибі клеїв? Я не помітив.

— Ні, я «соляри» фоткав.

— Ти був у солярії?!

— Ох, тобі ще вчитися та вчитися. «Соляриси»[20] фотографував. Я ж казав, що треба потроху переходити на щось інше.

— Один? Ти хочеш, щоб на тебе знову хтось напав?!

— Ну, ти ж сьогодні, буцімто, не мав часу?

— Не мав, сорі, мусив дідуся навідати, — Міколай брехав як по нотах.

— Відколи це в тебе дід у Варшаві? — здивувався Кайтек.

— Це такий прийомний дідусь, колись я вас познайомлю.

— І звуть його, мабуть, Меланія Яктамдалі?

— Ну, дуже вже смішно, чесне слово. Як тобі так цікаво, то його звуть Амадей Волинський.

— Фантазія тебе не підводить, друже. Кого ти хочеш надурити?!

— Серйозно, — буркнув Міколай, хоча й сам відчував, що правда в цьому випадку звучить абсолютно неймовірно. — Він органіст в євангелістсько-аугсбурзькому костелі.

— О господи, та припини вже! Окей, ти віддав перевагу якійсь дівулі замість мене. Але не принижуйся хоч до такої примітивної брехні. Дідусь-органіст! Пригальмуй трохи зі своїми вигадками, бо я не встигаю за тобою!

Вони розсміялися в унісон, кожен із власних думок.

— Ти купував щось на інтернет-аукціонах? — Міколай різко змінив тему.

— Ні, але продавав. А що ти шукаєш?

— Поки нічого, бо в мене бабла нема, але коли мені виплатять відшкодування за руку, то, може, куплю штатив під тарілку? Мама казала, що вона мені віддасть усі гроші зі страховки.

— А скільки їх буде?

— Не знаю, три-чотири сотні? Мені саме подарували стілець. Я розумію, що це не твоя тема, але він кльовий, повір мені! Справжній «Мапекс»! Регулюєш висоту під себе. Серйозно, як хочеш. Тільки сідати й грати. А який м’якесенький!

— Ех, малий-малий! Щось ти надто захоплюєшся!

Грудневі батьківські збори дали Йоланті Вербицькій багато підстав для роздумів. Виявилося, що хоч Міколай страшенно пащекуватий, але цілком непогано дає собі раду. Натомість Міхал останнім часом рідко навідує школу. Він уже давно побив попередній рекорд відсутності на уроках без поважної причини й не збирався зупинятися на досягнутому, піднімаючи планку для наступних поколінь. Його оцінки, зокрема з математики, виглядали просто жахливо, і якби йшлося не про півріччя, цього було б достатню, щоб почати серйозно хвилюватися. Походи на збори, де можна почути хіба в’їдливі коментарі із приводу своїх педагогічних здобутків, особливого задоволення не приносять. Мати була в розпачі, у неї вичерпалися всі раціональні аргументи на кшталт: «Подумай про випускні!» або «Чим ти займатимешся в житті?». Неквапом повертаючись додому, вона схилялася до силових рішень — останнього засобу в батьківському арсеналі.

«Добре, що принаймні Міколай знає, нащо ходять до школи», — втішала вона себе цієї невеселої миті, і хоч спочатку план був інакшим, Йоланта вирішила нагородити молодшого сина за спокій та гордість, з якою вона отримувала від учительки листок з його оцінками. На захист Йолі слід додати, що пережити двоє зборів за два дні — це травма на рівні пломбування зубних каналів без анестезії. Тож не варто дивуватися, що на короткий час нещасна мати втратила контакт із дійсністю.

— Міха-а-а-а-а-а-ал!!! — так звучав початок першої з хороших новин, коли Йоланта Вербицька переступила поріг квартири. Та адресат не повзав на колінах біля вхідних дверей, не вимолював помилування, склавши долоні, не драїв унітаз голіруч найїдкішим із засобів типу «від каміння та іржі».

Її ледь не трусило. Мати зняла пальто й відкрила двері кімнати своєї майбутньої жертви. Він озирнувся з міною «господи-я-такий-зайнятий», яка, може, і ввела би в оману когось недосвідченого.

— Це що таке-е-е-е-е?!! — прозвучала друга з хороших новин. Аркуш з оцінками (середнє арифметичне легше дотягувало до двох цілих п’яти десятих) та з відсутностями без поважної причини (у рекордній кількості п’ятдесят три) ліг на стіл.

— Так? — запитало втілення синової покірності, схвильовано тріпочучи віями.

— Ти що, геть із глузду з’їхав?!!

Міхал уважно подивився на аркуш, так наче це була цікава, хоч по суті мало важлива новина, а сам він аж ніяк не збирався благати про помилування.

— Матусю, розслабся! — промовив він тоном, від якої тиск у неї підскочив ще вище, якщо таке було взагалі можливе.

Йоланта Вербицька усвідомила свою повну, абсолютну і ні з чим незрівнянну поразку. Вона думала лише про помсту. А оскільки помста найкраще смакує холодною, вона розслабилась. Тобто так їй тоді здавалося, адже Йоля не придушила його в нападі люті, не вирвала його серце, не видряпала очі, щоб їй хоч на секунду полегшало. Вона залишила свого первородного сина Міхал а із плодами його праці, які він сам і пожинатиме.

Вона пішла на кухню й зварила міцну каву. Лікар би за голову схопився, але в неї були пом’якшуючі обставини. Із чашкою в руці й поглядом, від якого кров стигла в жилах, та зародком ідеї в голові, Йоланта Вербицька покликала сина молодшого.

— Мікусь?

Материн голос потонув у потужному потоці панку, що лився йому до вух з навушників плеєра. Конкурувати з «The Ramones» було непросто, та їй якось вдалося перемогти. Коли через якийсь час Міколай з’явився у вітальні, вираз його обличчя не надто заохочував до розмови.

— Що таке?!

— У мене є для тебе новина.

— Яка? — здивувався Малий. Адже це був вечір новин для Міхала.

— Ти отримаєш відшкодування.

В очах Міколая спалахнула іскра зацікавлення.

— Скільки?

— Тисячу шістсот злотих, — це була третя хороша новина за день.