Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

з дому й ніколи ні за які гроші не вернеться. За Галькою тидень ходив десь і пив, а за Голькою гаж три». «Але ж вертався!» – відбривала мама.

Авжеж, вертався, хоч грошима його ніхто назад не приманював, бо й не було їх ніколи в нас. Вертався, бо піти не було куди, не було до кого й не було з чим. Кому потрібен непутящий чоловік із культею замість кисті лівої руки, який полюбляє заглядати в чарку, та ще й із цілим дівчачим виводком на додачу?

Коли народився я, батьків запій, кажуть, тягнувся в п’ять разів довше. Але цього разу вже від радості. Хоча хтозна, яка різниця між запоєм від гніву й запоєм від радості. Він ходив селом, обнімав усіх підряд і варнякав, що тепер у нього нарешті посиплються сини, що буде їх більше, як дівок. Але мама, явивши світові довгожданого мене, більше не народжувала. І батько знову пив. І знову зганяв на ній злість за те, мовляв, що це через неї він не може покинути пити, бо вона все робить йому наперекір.

Батько мало з ким знався. А найбільше свого швагра[13] Прокопа Горнича не любив. Називав його куркулем, скрипів зубами, тикав п’яні дулі в його бік. У Горничів усе якось саме собою ладилося й копійка завжди водилася, а ми з води на хліб перебивалися. А ще не міг він простити, що вся мамина родина була проти її одруження з «нарваним Немолюком» і так і не благословила їхній шлюб. Дідуся з бабусею давно на світі не було, а він усе злостився й лихо поглядав на дядька Прокопа. Але проти моєї дружби з двоюрідним братом нічого не мав. Хоч оте «О! Твій брат іде!» вимовляв без жодної теплої нотки, лише, як уколом, штрикав ним у серце спрацьованої моєї мами: мовляв, а ти моєму синові рідного брата так і не народила.

Удома я був, як казала все та ж язиката баба Мотря, «кум королю й сват міністру». Усе для мене й усі навколо мене. У хаті бідота й злидота, сестрам може й молока не вистачити, а для мене – сметанка. Дівки вареною бульбою та печеними буряками давляться, а мені – лагодзінка з кооперації. Впав і розквасив носа – тато цвьохкає різкою по дівочих плечах: «Не догледіли, коровиська, дитину!» Узялася в мене гарячка – мамі хоч із хати тікай: «Єдиного сина вберегти не можеш!» Попаде ненароком хтось із сусідських хлопців пальцем у мій пухкенький писок – кара Федося Немолюка з-під землі їх дістане. Може, через те й не грався зі мною ніхто на нашій вулиці. Може, через те й гасав я городом та лугом тільки до свого двоюрідного брата. Хоч біля нього почувався зовсім не так, як удома: улюблене таткове маленьке божество мусіло спускатися з хмар на землю й неохоче ставало на неї босими ногами.

Ти знаєш, Жоржику, як це воно – бути весь час першим і раптом стати другим? Не знаєш. Бо ти в мене один. Скажу тобі, то було просто нестерпно. Але що я міг удіяти? Авдій завжди перший: хоч і молодший на рік, але і в’юни йому ловилися краще, і пірнати сокиркою вдавалося глибше, і раків він не боявся діставати голими руками з озерних печер, і на дерева вилазив легко, як вивірка. Та це ще б нічого. Але прийшла якось на нашу вулицю, до діда з бабою, дівчинка. Світленька така, з очима горіховими, з голосочком дзвінким, зі сміхом таким дивним, що дзюркотів-переливався, як річечка.

Дівок я не любив, тато казав, що вони «другий сорт роду людського», але коли Соломійка закидала голову й захоплено дивилася догори, як брат видирається аж на самий вершечок явора, до сорочиного гнізда, або коли вона верещала від захвату, тримаючи за ниточку змайстрованого братом паперового змія… Щось незнане-невідане, гірке й болісне, піднімалося з грудей, і мені так кортіло когось стукнути – чи її, чи його. Або ж обох разом. Щоб вони перестали дивитися так одне на одного, щоб перестали сміятися. Але я страшенно боявся посваритися з братом: з ним цікаво, він ніколи не дражниться, не обзивається й у писок не б’є. А після того випадку й узагалі…

То був перший повоєнний липень. Точніше, війна ще десь котилася до Бугу, але наші Залісці вже були на території миру. Під час окупації в селі стояло тільки кілька німців, які наминали українське сало та пили яйка й млєко. Тепер їх не стало. Але не стало й багатьох сільських дядьків та хлопців: їх мобілізували в Червону армію. Забрали й дядька Прокопа. Мій батько залишився й натішитися не міг своєю культею – он як виручила! Хай із культею, але він точно залишиться живим, а рукастий Прокіп ще не відомо, чи повернеться з тої Германії. От тепер і побачимо, на чиєму боці удача, кого Бозя більше любить.

Того дня я, як і зазвичай, пройшов стежкою через прив’яле картоплиння, через огіркові грядки з передчасно пожовклим гудинням, пірнув у різнотрав’я й випірнув із нього біля фоси. Фоса пересохла: спека випила з неї майже всю воду. Ступив на кладку й раптом завмер: на дні річечки, у м’якому сіруватому мулі, де вже повзали тільки руді кінські п’явки, бо в’юнів давно виловили, щось яскраво сяйнуло. Я зійшов із кладки, ступив у воду й почав обережно розгортати мул навколо тієї сяючої цяцьки. За кілька хвилин на березі вже лежало щось кругле, як коліща, і поблискувало проти сонця. Я не міг відвести від нього завороженого погляду, знахідка наче магнітом притягувала до себе. Здогадувався, що це «щось», схоже на коліща чи круглу коробочку, залишилося від війни, яка тільки-но відкотилася до Бугу, що його не можна чіпати. Але цей кругляк не був схожий на бомбу чи снаряд, а хтось ніби нашіптував мені на вухо: «Покрути он ту штуковину, заглянь усередину…»

Я повертів знахідку в руках, постукав по її обліпленій мулом поверхні. Щось тихо