Майн Рід - Вершник без голови

І знов її розітнули один по одному два постріли, а тоді стало чути, як важко впали на підлогу двоє тіл.

З бару долинуло якесь вовтузіння, грюкіт перекинутих стільців, — і, нарешті, ще один постріл, одинадцятий. І то був останній постріл.

Люди на площі бачили тільки хмари порохового диму, що пливли з обох дверей, затьмарюючи світло ламп, та час від часу короткі спалахи, за якими лунав тріск пострілів, — ото й усе.

Зате чули вони куди більше. Спершу, тільки-но бамкнув дзвін, пролунали постріли, а тоді почулися й інші звуки — раптовий брязкіт розбитого скла, гуркіт меблів, що їх перекидали суперники в запеклій боротьбі, тупотіння ніг по дощаній підлозі, час від часу знов виляски револьверних пострілів, — не чули вони тільки голосів двох людей, чиї розбурхані почуття спричинилися до всього того шарварку.

Дослухаючись до тих звуків та до проміжків тиші, якими вони переривались, юрба не могла до ладу збагнути, що за ними ховається. Тільки з пострілів можна було здогадатись, що діється в барі. Глядачі налічили їх одинадцять і, затамувавши віддих, чекали дванадцятого.

Та замість пострілу почули голос мустангера:

— Мій револьвер біля вашої скроні! Я маю ще один заряд. Перепросіть або готуйтесь умерти!

З цих слів усі зрозуміли, що поєдинок доходить кінця. Найсміливіші підступили до дверей і побачили разючу картину. Супротивники лежали крижем на підлозі, обидва в закривавленому одязі, обидва поранені й геть знесилені; пісок навколо них потемнів від крові, й на ньому видніли звивисті сліди там, де вони повзли один до одного, щоб вистрілити востаннє; один з них, у роздертих вельветових штанях, оперезаний червоним шарфом, трохи підвівшись над другим, тримав біля його скроні дуло револьвера й погрожував йому смертю.

Отака картина постала перед очима глядачів, коли легеньким протягом між двома дверима винесло з бару пороховий дим і вони змогли розгледіти, що діється всередині.

Одразу ж озвався й другий голос. То був голос Колхауна — але вже не гучний і зухвалий, а тихий, жалісний, мало не шепіт:

— Годі, чуєте… Заберіть зброю. Я… я перепрошую.

Розділ XXII

НЕВІДОМИЙ БЛАГОДІЙНИК

У Техасі дуель не дивина. Здебільшого надвечір третього дня про неї вже не говорять, а за тиждень і зовсім забувають, — певна річ, за винятком самих учасників та їхніх родичів і близьких друзів. Так буває навіть тоді, коли в поєдинку зійдуться особи відомі, шановані в суспільстві. А коли учасники дуелі — люди нижчого стану або ж, як це часто трапляється, чужі в тих краях, то про їхні звитяги часом забувають того ж таки дня, і вони лишаються тільки в пам'яті самих звитяжців — частіше одного, вцілілого, — та ще хіба котрогось нещасливця з публіки, що навернувся під сліпу кулю чи удар ножем, призначені не йому.

Мені не раз траплялося бути свідком сутичок, які виникали просто серед вулиці, й бачити, як безневинні перехожі, що безтурботно йшли собі збоку, ставали жертвами тих «диких» дуелей — були поранені чи навіть і вбиті. Та я ніколи не чув, щоб винуватці діставали якусь покару чи відшкодовували заподіяні збитки. Такі випадки звичайно відносять до розряду «нещасливих пригод».

Хоч Кассій Колхаун й Моріс Джеральд з'явились у селищі порівняно недавно, — щодо мустангера, то його там узагалі бачили, тільки коли він час від часу приїздив до форту, — поєдинок між ними збудив просто-таки небувалу цікавість: про нього говорили цілих дев'ять днів! Лиха й зухвала вдача відставного капітана і дивний спосіб життя мустангера зробили їхню дуель неабиякою подією, і переваги та вади кожного з них жваво обговорювали в селищі, а надто там, де вони пролили кров один одного, — в готельному барі.

Переможець здобув повагу й придбав нових друзів; його супротивника підтримував мало хто. Більшість сприйняла наслідок поєдинку із задоволенням, бо хоч як недовго жив Колхаун у тій окрузі, але встиг уже дозолити своїм бундючним нахабством не одному завсідникові бару. Майже всі вважали, що молодий ірландець провчив задираку по заслузі, і раділи з його перемоги.

Як переживав відставний капітан свою поразку, ніхто не знав. У готелі «Напоготові» його більше не бачили, і причина, була всім відома. Він не показувався на люди не з сорому, а через тяжкі рани, що надовго поклали його в ліжко і, якби не добре лікування, могли б звести й у домовину.

Моріс-мустангер також мусив сидіти між чотирьох стін. Хоч його рани були й не такі небезпечні, проте йому довелося залишитись у готелі Обердоффера й не виходити із своєї невеличкої, скупо вмебльованої кімнати: незважаючи навіть на лаври переможця, власник готелю ставився до нього зверхньо й недбало.

У хвилину свого тріумфу, одразу ж після поєдинку, Моріс знепритомнів від втрати крові. Везти його кудись було не можна, і тепер, лежачи в поганенькій готельній кімнатці, яку йому надали, він, можливо, чадом думав про те, якою дбайливою увагою і розкішшю оточено його пораненого суперника. На щастя, при ньому був Фелім, без якого йому довелося б зовсім скрутно.

— Святий Патріку! Це ж просто ганьба! — обурювався вірний слуга. — Та й яка ганьба — запхати джентльмена в таку діру, не більшу за стійло. Такого джентльмена, як ви, паничу Морісе!.. А їжа й питво! Ой! Та перше-ліпше годоване ірландське порося відвернуло б носа від такого! А знаєте, що патякав там унизу той старий Доффер?

— Мій любий Феліме, я не знаю і знати не хочу, що там каже внизу містер Обердоффер, та коли ти не хочеш, щоб він почув, що кажеш тут нагорі ти, то притиш трохи свій голос. Не забувай, мій друже, що перегородки тут зовсім благенькі — дощечки й тиньк.

— Диявол їх бери, ті перегородки, хай вони згорять! Коли вам байдуже до того, що про вас кажуть, то мені так само байдуже, що мене почують, чхати я на це хотів. Однаково той бісів німчисько геть занедбав нас, гірше вже не буде. А все ж, паничу Морісе, я мушу вам це викласти, щоб ви таки знали.

— Гаразд, викладай. Що ж він там такого каже?

— А ось що. Я сам чув, як він казав одному зі своїх приятелів, що змусить вас заплатити не лише за кімнату, харч і прання, а й за розбиті пляшки, посуд, дзеркала — геть за все, що там побили й потрощили того вечора.

— За все — мене?

— Атож, вас, паничу Морісе. А з того янкі не візьме й пенса. Отака підлота, тільки клятий німчисько й