Володимир Кирилович Малик - Шовковий шнурок

боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування союзників. Ішов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущі, спотикаючись, а іноді й падаючи.

Десь опівночі його зупинив оклик німецького вартового:

— Вер іст да?

— Не стріляй, я свій!

Арсен виліз з нетрів і опинився на галявині, де палахкотіло багаття. Навколо нього спали солдати.

Вартовий провів його до офіцера, а той, дізнавшись, що перед ним сам Кульчицький, про якого серед союзного війська вже ходили легенди, спитав:

— Чим можу служити?

— Я хочу зустрітися з головнокомандувачем, — сказав Арсен.

Офіцер розгубився.

— Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Ніч!

— Що ж робити? Вранці може бути пізно… — Арсен зажурено похилив голову. Справді, те, що він замислив, треба починати негайно.

Офіцер теж мовчав. Червонясте світло від вогню вихоплювало з темряви його худорляве, з білявими бровами обличчя й сумні голубі очі.

— Хіба одвести тебе до нашого оберста? — ніби роздумуючи, запитав тихо.

Арсен стенув плечима.

— З ним я поговорю так, як і з тобою. Ти по-нашому — ні гу-гу, я по-вашому — через п'яте-десяте. От коли б мені до поляків! Або до козаків…

— До козаків? Так вони ж тут — поряд. Сусіди з нами.

— Невже? — Арсен не зміг приховати радості. — Веди мене до них негайно!

Козаки щойно прибули, і їх поставили в другій лінії, в резерві. В їхньому таборі, як і повсюди, горів вогонь. Кашовари варили куліш і кашу. Ніхто ще не спав. Готувалися до бою. Одні копали шанці, інші тесали кілля для вовчих ям, треті годували коней.

У Арсена радісно забилося серце — свої. Він відпустив офіцера-німця і попростував до вогнища, над яким висів на тринозі чорний казан. Біля казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар.

— Готовий, знаєш-маєш! — прицмокнув він язиком, скуштувавши гарячої страви. — Куліш вийшов на славу! Навіть Зінька дома, в печі, не зварить такого!

Арсен усміхнувся — та це ж Іваник! І згрібши кашовара на оберемок, підняв над землею, закружляв навколо вогнища.

— Іванику! От не сподівався зустріти тебе аж під самим Віднем! Здоров, брате!

Іваник задригав ногами.

— Арсене! Та невже це ти, знаєш-маєш? — і загукав щосили:- Братці, сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе!

На його крик звідусюди сипонули козаки. Першим прибіг Роман — обняв побратима, притис до грудей і поцілував у щоку.

Підійшов Семен Палій.

— Батьку! — кинувся до нього Арсен. — Як добре, що ви тут!

— Я теж радий бачити тебе живим і дужим! Та ще й в яничарській шкурі! Отже, щось маєш на думці?

— Авжеж. Є тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею із табору Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячі дві хлопців та пробратися у тил бусурменам — ото був би переполох!

Палій не зводив пильного погляду з молодого друга.

— Ти впевнений, що пощастить?

— Звичайно, можемо всі головами накласти… Але якщо пофортунить, то будемо на коні!

— Гм, заманливо… Тільки треба сповістити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходімо до нього. — І Палій, хитро примружившись, рушив до свого намету.

Арсен і Роман пішли за ним.

Біля намету, на розісланій киреї, хтось міцно спав, розкинувши руки. Потужне хропіння, що лунало мало не на всю галявину, свідчило про безтурботний сон чолов'яги.

— Пане, вставай! — голосно промовив Палій. — Так і царство небесне можна проспати!

Але той і вусом не повів.

Тоді Палій штовхнув королівського посланця під бік.

Посланець щось замугикав, відмахнувся рукою, мов від набридливої мухи, перевернувся на бік і захропів знову.

Арсенові вчулося щось знайоме в тому мугиканні, та не встиг він змикитити, що саме, як Палій, розсердившись, досить безцеремонне затермосив сплячого і дав доброго стусана.

Хропіння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами.

— Яка там холера штовхається! Чи захотілося панові мудра-гелю скуштувати моїх кулаків?

Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! І як було відразу не впізнати! Вій стиснув долонею Полякове плече.

— Годі тобі, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов ошпарений.

— Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А мені, пане добродію, саме приснилося, що ми з тобою…

— Чекай, чекай, пане Мартине, — зупинив його пащекування Палій. — Сни потім розкажеш. А зараз — їдь до короля!

— Чого б то?

Палій пояснив.

— І не подумаю! — несподівано заявив Спихальський. — Щоб я не пішов з вами? Такому не бувати! І не проси, батьку. Не піду. Посилай когось іншого… До короля кожному покажуть дорогу.

Палій подумав — добродушно кинув:

— Біс з тобою! Лишайся. Пошлю когось із козаків… — І звернувся до сотників: — Хлопці! Піднімайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я візьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу — і гайда!

— Батьку Семене, візьміть і моїх донців, — попросив Роман Воїнов. — А то бояться хлопці, що приїхали з Дону аж на Дунай і в справжньому ділі не побувають…

Палій запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.

— А з кіньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кінний загін.

— Гадаю, проберуться.

— Тоді готуй своїх донців! — коротко кинув зраділому Романові полковник.

Через годину дві тисячі піших козаків і загін донців з кіньми на поводах спустилися в яр і рушили вслід за Арсеном Звенигорою.

Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на півмилі. Спочатку нічна темрява, а потім густий туман і непроглядні зарості лісу надійно ховали їх від стороннього ока. А коли зі сходом сонця вдарили гармати, затріщала рушнична стрільба і повітря сповнилося ревом тисяч людських голосів, брязкотом зброї і тупотом кінських копитів — пішли сміливіше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася від вибухів бомб.

Нарешті Палій дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пішов у розвідку.

На узліссі вилізли на високого дуба з сухою верхівкою і, примостившись так, щоб було видно на всі боки, почали спостерігати за полем бою. Розуміли обидва, що сила у них невелика і вводити її в діло можна тільки тоді, коли битва досягне найвищої напруги і один сильний несподіваний удар може принести перевагу. В чеканні минали години. Звернуло з півдня. Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзі турки відступили аж до стін Відня і обложені вже мали можливість перегукуватись із солдатами Карла Лотарінгського, ще було рано говорити про перемогу. Палій бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свіжі резерви — яничарські полки і кримська орда, які, вступивши в бій, перехилять чашу терезів на