Володимир Опанасович Обручев - В нетрях Центральної Азії

чи йде за ним увесь караван, чи частина чомусь зупинилась, і тоненька шерстяна мотузочка, яка одним кінцем прив'язана до палички, просунутої через ніздрі верблюда, а другим — до сідла переднього верблюда, обірвалась. Як тільки змовкне дзвін, вожак зупиняється і чекає, щоб його супутник, який їде позаду чи збоку, відновив зв'язок. Час від часу вожак сам зупиняється на кілька хвилин, щоб дати верблюдам відпочити, щоб перекинутись словами з супутником про час, дорогу, погоду, близькість зупинки, випалити люльку.

Отак без особливих пригод і утруднень ми йшли день у день по 40–50 верст залежно від характеру дороги; пройшли долини Емелю і Кобу, обігнули озеро Улюнгур і вздовж підніжжя Алтаю долиною ріки Урунгу до річки Алтин-Гол, де зупинились раніш звичайного. Лобсин умовив мене з'їздити вгору по цій річці до забороненого рудника. Йому хотілось довідатись, як згадують вартові нічну подію, яку ми влаштували їм три роки тому, і яку легенду вони склали.

Залишивши хлопців на стані коло намету, ми з'їздили до рудника. Вартові були вже нові, а вхід до рудника закритий не жердинами, як раніше, а міцно і суціль колодами. Пригощаючи нас чаєм, вартові розказали, що ті, яких вони змінили рік тому, з жахом розповіли їм про воскресення двох хижаків, що були вбиті колись у руднику і вийшли до них вночі. Вони були так перелякані, що два дні не повертались до своїх юрт, а ночували з худобою коло караванної дороги. Один з них їздив до монгольського князя сповістити про подію і повернувся з наказом міцно закласти вхід в штольню рудника. Через це їм довелось добувати колоди, вирубуючи їх в лісі в глибині Алтаю на віддалі цілого дня дороги, і вивозити їх волоком по одній штуці до рудника. Ця робота забрала в них цілий місяць.

— Тепер мерці вже не вийдуть з рудника, щоб лякати нас! — закінчив оповідач.

— А через верхній вхід вони хіба не можуть вибратись? — запитав я навмисне.

— Звідкіля ти знаєш, що в рудник можна потрапити і з гребеня гори? — занепокоєно спитав вартовий.

— Років з п'ятнадцять тому, коли варти ще не було, я бував тут і лазив по всьому руднику, зверху донизу. Бачив багато золота. Шкода, що воно лежить тут без користі для людей.

— Це золото належить богдихану, і він береже його на випадок великої війни з іноземними чортами, — заявив монгол повчально.

Він, звичайно, насамперед спитав нас, хто ми, звідки, куди і чого їдемо, і при прощанні сказав:

— Ви їдете по дорозі в Гучен? А чи знаєте ви, що недалеко від неї, а звідси в одному переході, лежить священний камінь, що впав з неба. Багато людей, що їдуть цією дорогою, звертають з неї, щоб вклонитися цьому каменеві.

Ці слова, звичайно, дуже зацікавили нас, і ми розпитали докладно, як знайти цей камінь. Довідались, що цей камінь величезний, трохи менший від юрти, що над ним збудовані дах і стіни, так що його зовні не видно. Лежить він посеред рівнини недалеко від гори Ошке, повз яку проходить дорога в Гучен, і називається він Кумис-Тюя (тобто срібний верблюд).

Ми подякували вартовим за ці відомості і повернулись до свого стану.

На караванну дорогу з Кобдо в Гучен ми вийшли вище владання річки Алтин-Гол в Булган і звернули по ній на південь. Дорога з долини Булгану піднімалась поступово дедалі вище по північному схилу пасма Кутус-Алтаю і після плоского перевалу спустилась поступово до джерела Кайче. Із спуску можна було вже бачити на південному горизонті снігове пасмо Тянь-Шаню, ледь видне неозброєним оком. Слід зазначити, що цей перший перехід незнайомою дорогою ми робили вдень. Освітлена промінням призахідного сонця на пасмі Тянь-Шаню різко виділялась висока конусоподібна вершина Богдо-Ули.

Дальший перехід ми зробили вдень, щоб не пропустити поворот до каменя Кумис-Тюя. Шлях пролягав щебенистою пустинною рівниною, завширшки 6–8 верст, обмежованою з заходу кряжем Аржанти, а зі сходу — пасмом Джаманти. Грунт поріс дрібною травою, плоскі западини являли собою солончаки з дрібними кущиками солянок і хармика; подекуди видно було й великі кущі тамариску; деякі западини біліли від солі, яка вкривала майже все дно їх. Очевидно, сюди ще попадала весняна вода при таненні снігів на Алтаї і просочувала грунт. Де-не-де підносились невеликі горби, і біля них я, на мій подив, розрізнив стіни невеликих фанз і загородки з хмизу для худоби. Але не видно і не чути було ні людей, ні тварин.

— Це — зимівлі наших монголів-торгоутів, — пояснив мені Лобсин. — Тут взимку можна жити, паші досить і солі, яку худоба любить.

— А де ж вода? Де колодязі? — спитав я.

— Взимку води не треба. Сніг під Алтаєм випадає часто, в западинах довго тримається. От тобі й вода для людей і для худоби. Люди живуть тут півроку, з листопада до квітня. Коли сніги зійдуть, монголи перекочовують на Булган.

Я згадав, що вже чув про те, як кочовики взимку живуть в безводних місцях з доброю пашею, використовуючи замість води сніг, якщо він випадає не дуже рідко і в достатній кількості. Такі місця найчастіше бувають біля південного підніжжя якого-небудь гірського кряжа або в долині серед його пасом.

Далі на тій же рівнині пильне око Лобсина розгляділо якусь невелику будівлю, і незабаром ми побачили стежку до неї, що відійшла від великої дороги. Вона становила кілька паралельних витоптаних верблюдами доріжок, що виразно виділялись світлішим кольором і значно меншою кількістю щебеню на темному фоні рівнини.

Каплиця чи будівля над священним каменем була дерев'яним зрубом з конічним дахом, в якому був вирізаний отвір понад квадратний аршин. Через нього й можна було роздивитись камінь, що лежав прямо на землі. Він мав понад сажень завдовжки і трохи менше в ширину, круті й нерівні боки і піднімався над землею на 8–9 четвертей. В кількох місцях у нього були оббиті, мабуть, гостріші краї чи ріжки, і можна було бачити, що він складається з блискучого сріблясто-білого металу, тоді як поза цими місцями він мав темно-бурий колір і дрібношорстку поверхню. Отже, було ясно, що цей камінь, який ніби упав з неба, складається з якогось металу, та тільки не з срібла, бо колір на оббитих частинах був не срібний, а скоріше стальний. Я дещо читав про каміння, що падає з неба і називається метеоритами, і тому вийняв свій кишеньковий компас, який консул дав мені для орієнтування при зніманні плану будинків на розкопках, відпустив стрілку і побачив, що камінь сильно притягує її до себе. Куди