Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

І він обернувся до саблоньєрського будинку.

— Отже, через якусь хлоп'ячу обіцянку ти ладен занапастити своє щастя?

— О. коли б тут ішлося тільки про цю обіцянку! — відповів Огюстен.

Так я вперше дізнався, що, крім присяги, цих двох юнаків пов'язувало ще щось, але що то було, я не міг здогадатися.

— У всякому разі, — зауважив я, — тепер уже нема чого наздоганяти його. Вони вже в дорозі — їдуть до Німеччини.

Огюстен хотів щось сказати, — аж раптом перед нами виявилася панна де Гале. Либонь, вона бігла, бо обличчя в неї спітніло. Мабуть, вона впала й поранилась: над правим оком у неї було садно, а у волоссі запеклася кров.

Якось мені випало бачити, як у Парижі на вулиці в бідному кварталі поліцейські розбороняли чоловіка й жінку, що билися; всі сусіди вважали, що ця подружня пара живе щасливо і в згоді. Сварка між ними зчинилася раптово — чи тоді, коли вони сідали за стіл, чи в неділю, коли вони збиралися піти на прогулянку, чи, може, тоді, коли вони вітали зі святом свого синочка, — і ось усе добре, що було колись між ними, забуто й розтоптано. Коли чоловік і жінка б'ються, вони стають справжніми дияволами, і до них кидаються ^ді-ти, горнуться до матері й батька, благають їх не лаятись і не битися…

Тож панна де Гале, підбігши до Мольна, видалася мені саме такою дитиною — нещасливою, знетямленою з горя. Гадаю, вона навіть не зважила б на те, що на неї дивляться всі її друзі, все село, всі довкола люди, — бігла й бігла б за Мольном, заплакана, розпатлана й вимащена землею.

Та молода жінка зрозуміла, що Мольн тут, що принаймні цього разу він не збирається покидати її, тому взяла його під руку і, заливаючись слізьми, засміялася, як мала дитина. Вони не сказали одне одному ні слова. Та коли панна де Гале дістала носовичок, Мольн ніжно забрав його в неї і почав обережно витирати кров з її волосся.

— Нам пора додому, — сказав він.

І вони пішли під вітром зимового вечора, холодним вітром, що шмагав їх просто в обличчя; Огюстен у небезпечних місцях брав Івонну під руку, вона квапилась і всміхалася — так вони і йшли до свого ненадовго покинутого будинку.

Розділ десятий

ФРАНЦІВ ДІМ

Перебуваючи в полоні тривожних передчуттів, що їх не змогло притлумити мирне закінчення цієї бурхливої сцени, я мусив увесь наступний день просидіти в школі. Та після останнього уроку я пішов до Саблоньєра. Вже вечоріло, коли я дістався на алею, що вела між ялинами до будинку. Всі віконниці були вже зачинені. І я, побоюючись видатися надокучливим, не наважився зайти о цій пізній порі до людей, які тільки вчора одружилися. Я ще досить довго блукав довкола садка й по сусідніх пустирищах, сподіваючись, що хтось вийде із замкненого будинку… Але мої сподівання були марні. Навіть на сусідній фермі ніщо не шелеснуло. І я, переслідуваний найгнітючішими думками, повернувся додому.

Наступного дня, в суботу, — та сама невпевненість. Увечері я схопив свою пелерину, ціпок, скибку хліба на дорогу й знову, як і вчора, з настанням сутінків опинився перед зачиненим саблоньєрським будинком… У вікні на другому поверсі горіло тьмяне світло, але всередині не видно було ніяких ознак життя. Щоправда, цього разу мені впало в око, що брама ферми була відчинена, у великій кухні горів вогонь, і звідти долинали голоси й тупіт ніг — такі звуки завше можна почути, коли родина сідає вечеряти. Це мене заспокоїло, але нічого не пояснило. Не міг же я про щось розпитувати в цих людей. І я знову став чатувати в темряві, марно сподіваючись, що ось-ось відчиняться двері й у них нарешті з'явиться Огюстенова постать.

Тільки в неділю, пополудні, я наважився посмикати за ланцюжок дзвоника на дверях саблоньєрського будинку. Я йшов до цього колишнього маєтку, деручись на голі пагорби; десь удалині дзвонили до вечерні. Я почував себе самотнім і нещасливим. Мене пойняли сумні передчуття. І я не дуже здивувався, коли на мій дзвінок у дверях з'явився пан де Гале й пошепки сказав, що Івонна лежить у страшній гарячці, а Мольн минулої п'ятниці вирушив у далеку подорож і невідомо, коли повернеться…

Пан де Гале, розгублений і вельми засмучений, не запропонував мені зайти, і я одразу попрощався з ним. Коли двері зачинилися, я, зовсім знічений, стояв якусь хвилину на ґанку; сам не знаючи чому, я дивився на стебло всохлої гліцинії, що, освітлене сонцем, сумно погойдувалося під вітром, і в мене щеміло серце.

Отже, незбагненні докори сумління, що не давали спокою Мольнові відтоді, як він повернувся з Парижа, все ж таки далися взнаки. І мій друг утік від власного щастя…

Щочетверга й щонеділі я приходив і розпитував про здоров'я Івонни де Гале, аж поки одного вечора вона, нарешті одужавши, запросила мене зайти. Вона сиділа біля каміна у вітальні, єдине низьке велике вікно якої було повернуте на поля й ліс. Івонна не була бліда, якою я сподівався її побачити, а навпаки, наче в лихоманці: личко в неї пашіло, що свідчило про неабияке збудження. Вона мала ще дуже хворобливий вигляд, однак вдяглася так, ніби збиралася кудись іти. Говорила мало, але кожну фразу вимовляла напрочуд жваво, мовби намагалася переконати саму себе, що її щастя ще не втрачено. Я не пам'ятаю, про що ми розмовляли. Пригадую тільки, що після деякого вагання я спитав, коли, на її думку, повернеться Мольн.

— Я не знаю, коли він повернеться, — відповіла вона.

В її очах було таке благання, що я не наважувався ще про щось розпитувати.

Я частенько навідувався до Івонни. Часто розмовляв з нею біля каміна у цій вітальні з низькою стелею, де починало сутеніти раніше, ніж у інших кімнатах. Івонна жодного разу не заводила мову ні про себе, ні про своє затаєне горе. Зате вона докладно розпитувала мене про наше шкільне буття в Сент-Агаті.

Поважно, майже з материнською ніжністю й увагою слухала Івонна розповідь про прикрощі великих дітей, якими ми тоді були. Здавалося, її не дивували навіть найризикованіші, найсміливіші наші витівки. Її не обтяжували ні та ніжна турбота, яку вона постійно виявляла до пана де Гале, ні примхи й забаганки брата. Вона, мабуть, шкодувала лише за тим, що не змогла здобути до кіпця довіру брата, й у хвилини розпачу Франц не звірився їй, вирішивши, що він — пропаща людина. Тільки тепер я розумію,