Світлана Талан - Оголений нерв

Закінчила Настя допис, як завжди, вказавши, що то є лише її особисте бачення подій.

Розділ 24

— Ну що, друзі, — Геннадій уважно подивився на кожного, — починаємо операцію «Автомат»?

Хлопці мовчали, але в очах була згода. Попередньо домовлялися, що вдома залишиться Геннадій, але звечора Іван перебрав, хильнувши три літри пива, тож вранці від нього тхнуло як від бочки з брагою. Вирішили лишити його вдома, а Льонька й Геник підуть на різні блокпости.

— Хлопці, мені щось страшнувато, — зіщулився Іван. — Може, не треба?

— Сиди вже й не скигли, — кинув йому Льонька. — Ми йдемо, а не ти.

— І за вас також боюся, — жалісно протягнув Іван.

— Ми також боїмося, — сказав Геннадій, — але хтось повинен знищити гадів. Чому не ми?

— Тоді… — Іван підійшов, протяг руку для прощання.

— Прощатися не будемо, скоро повернемося, — мовив Льоня і швидко пішов по ґрунтовій вузькій дорозі.

За ним поспішив Гена. Вони вдягли старий одяг, вдаючи з себе простих сільських роботяг. Геник навіть прихопив гумові батькові чоботи, які знайшов на дачі. Друзі вийшли за село. По-весняному гріло вранішнє сонце. Дмухнув теплий вітерець — і хлопці з задоволенням підставили йому свої обличчя. Навколо розлігся такий сонячний, привітний барвистий світ, аж не вірилося, що десь люди вбивають одне одного, стоять зі зброєю в руках, хоча могли б насолоджуватися життям, яке вирувало навколо і в цвірінчанні горобців, і в ґелґотінні гусей, і в ляскотінні коника у килимі зеленої трави, і в жайворонку, який до неба підтягав золоту нитку своєї пісні. Здавалося, що є два неба — голубе й зелене, — які злилися в одне ціле на горизонті й радісно шуміли назустріч сонцю. У таку мить не хотілося думати про лихе — сама природа змушувала насолодитися неповторними миттями життя.

Хлопці мовчки йшли до місця, де дорога розгалужувалася, ніби язик змії. Тут вони повинні розійтися врізнобіч — Геннадій ліворуч, Льоня — праворуч. Друзі зупинилися на роздоріжжі. Попереду першою зеленню виділявся лісок, за верхівку сосни зачепилася замріяна кучерява біла хмаринка, яка, заблукавши у синяві неба, вирішила хвильку перепочити.

— Пора! — сказав, зупинившись, Гена.

— Лугандія! — прозвучало і як «бувай», і як «все буде добре». Вони плеснули один одному в долоні, звівши праві руки вгору.

Геннадій зав’язав на вузол низ сорочки, помахав Льончику рукою і швидко, не озираючись, пішов. Він не озирався довго, аж доки дорога запетляла лісом. Зупинився, огледівся. Навколо нікого, лише тихо шумлять верхівки сосен…

Іван не знаходив собі місця. Уже обід минув, а хлопці не поверталися. Тільки зараз ідея роздобути зброю здалася йому безглуздою і ризикованою.

— Дитинство в одному місці заграло, — бурчав він, вештаючись двором туди-сюди. — У війнушку зібралися погратися! Якого біса? — нервував він.

Іван зайшов до хати. Бабця сиділа перед ввімкненим телевізором, слухаючи новини. Марійка не чула, як він ввійшов, і продовжувала щось шепотіти перед іконою Божої Матері. Він не став заважати, примостився на стільці. Дівчина відчула на собі погляд, обернулася.

— Підслуховуєш? — невдоволено промовила вона. — Так негоже робити!

— А ти що, богомольна? — скептично посміхнувся.

— Не знаю такого слова, — одразу одрізала, — є люди віруючі, є невіруючі.

— Зрозумів.

— Їсти будеш?

— Не хочу. Піду пива куплю.

— Негоже молодому спиватися, — впхала свого носа в розмову бабця.

Іван не став сперечатися зі старою, швидко вийшов і попрямував до магазину. За кілька хвилин він уже ніжився під сонцем у садку. Прохолодне пиво з банки трохи його заспокоїло. Іван всівся зручніше на лавці, обперся спиною на потрісканий стовбур старої груші, прикрив очі і незабаром задрімав, як кіт на сонці.

— Спиш? — почув він голос Геннадія зовсім поруч.

Чи то наснилося, чи насправді Геник сидить поруч, смалить цигарку? Іван залупав очима, протер їх кулаками.

— Чому ти дивишся на мене, як на примару? — запитав Геннадій, розчавивши недопалок чоботом.

— Ти?

— А хто ще?

— Повернувся?

— Як бачиш, — з тону Іван зрозумів, що Гена невдоволений. — Це я, і без нічого.

— Розповідай, що там, — вже остаточно прокинувшись, попросив Іван.

— Дохлий номер, — зітхнув Геник. — Дістався до блокпоста, а там, уяви собі, знайома пика. Я з тим хлопцем особисто не знайомий, але він живе від нашого будинку одразу за шкільним стадіоном, тож часто бачилися, віталися. Ніяк не очікував побачити його саме тут та ще й зі зброєю. Облом повний!

— Та-а-к, — протягнув Іван. — А він тебе пізнав?

— Ще б пак! Довелося вдати, що опинився там випадково, йшов, мовляв, від траси до села й заблукав, — розповів Гена, — він мені вказав дорогу, я пішов, піймавши облизня.

— Хто він взагалі?

— Таке собі, ні риба, ні м’ясо, — пояснив Геннадій, — його ніхто не приймав у свою компанію, бо зазвичай таких не люблять, одним словом, невдаха по життю.

— Невдаха, а зі зброєю, — зауважив Іван.

— Ти мені дорікаєш? Побачив би ти, який він зараз впевнений у собі став! Ніби пуп землі!

— Ну що ж, будемо чекати Льоньку. Може, йому пощастить.

Льоня повернувся за годину. З невдоволеного виразу обличчя було зрозуміло, що і йому не пощастило. Хлопець попросив Марійку принести йому холодної води. Він довго й жадібно пив, аж поки спустошив великий кухоль. Віддав дівчині, подякував. Коли Марійка пішла, розповів свою пригоду:

— Приходжу до них, кажу, що у всьому підтримую їх, захисників землі, яку відвоювали наші діди, що не можу стояти осторонь і спостерігати, як укропи та правосєки хочуть її у нас відібрати, тому готовий стояти з ними зі зброєю в руках. Їх головний, у балаклаві, все те чув, покликав мене до себе. «Хочеш захищати рідну землю від бандерівців?» — питає мене. «Хочу», — відповідаю. «Тоді приходь завтра з речами, — каже, — постоїш кілька днів тут з нами, ми подивимося на тебе. Якщо ти нам підійдеш — пошлемо під Луганськ, спочатку на тиждень, а потім видно буде». Я, звичайно, запитав, скільки мені платитимуть. «Спочатку двісті гривень на добу, — розповів він, — потім, коли отримаєш зброю, двісті за день, чотириста за ніч і тисячу гривень за участь у бою».

— Ого! —