Інгеборг Бахман - Синхрон

траси, і вона до них не докричалася б, щоб запитати, де тут можна спуститися і пройти до озера. Сіла край урвища й міркувала, а тоді повернулася смутна на горішню дорогу, насилу знайшовши її ледь протоптаний кінець. Тож тут не пройдеш, дорогою № 1 не пройдеш, тоді завтра вона спробує дорогою № 7 або 8, бо ж вони мали б залишити хоча б одну дорогу, принаймні, щоб можна було зійти з лісу вниз до озера. Пішла назад, вдивлялась у сонце, що раптом визирнуло з-поміж дерев, хоч і несильне, зате пекуче, і раннього пополудня, коли пан Матрай підвівся після короткого пообіднього сну і занепокоєно запитав, де вона так довго була, вона розповіла, що з горішньої дороги не можна спуститися вниз і що там будують трасу, але нікому навіть на думку не спало встановити застережний знак. Там справді небезпечно, якщо, хтось нічого не відаючи, бігтиме й гадатиме, що дорога веде вниз. Пан Матрай сказав, що це типове неподобство і що він страшенно радий, що вона повернулась. Вона, звичайно, перебільшує, заспокоїла вона пана Матрая, бо він уже почав непокоїтися, що вона так далеко ходила, задалеко як на перші дні, але вона може спробувати й іншими дорогами, сказала вона, а тоді вони пили каву в саду й розмовляли про колишні часи, здебільшого про ті, які він найкраще пам’ятав, і лише принагідно і з гумором про весільну подорож до Марокко, бо вони з пані Матрай після весілля зібрались і просто помандрували пішки через Розенталь і Любельський перевал до Бледа, і це була гарна мандрівка, хай і не подорож, а Елізабет знову заглибилась у Робертові плани, в Робертове майбутнє і принагідно думала знесилено про власні плани. З’явилась слабенька підозра. Роберт і Ліз не мають майбутнього, мають лише молодість, а майбутнього не мають. Елізабет не одержала свого майбутнього, і її батьки його теж не одержали, нічого не виходить з того майбутнього, що його обіцяють кожній молодій людині. Цього разу вона вже більше не запрошувала батька на вечерю до ресторану, або й навіть до Парижа, їй більше не хотілося показати йому Париж, бо після того, як він повідомив, що не прилетить на весілля, вона твердо знала, що батько вже ніколи нікуди не піде на вечерю і не вирушить у дорогу. Свою останню подорож він здійснив сам до Сараєва в сімдесят років.

Пан Матрай сказав, що він не розуміє, чому досі немає листівки від Роберта й Ліз, а Елізабет заспокоїла його, бо ж не будуть молоді відразу сідати й писати листівку та й пошта йде дедалі довше і взагалі від часів диліжансової пошти ще ніколи пошта не йшла так довго, лише коли з’явились швидкі літаки і щоразу швидші потяги, і вона не бачить причини непокоїтись, до Різдва листівка прийде. Хоча вони розмовляли про Робертове майбутнє, мало що уявляючи про те майбутнє, Елізабет спало на думку щось дивне, бо вона думала про Манеса і що колись йому, сміючись, сказала, що в неї було все навпаки, спочатку вона полюбила дитину і лише набагато-набагато пізніше чоловіка. І якщо жінка любить спочатку дитину, а тоді чоловіка, то навряд чи можна сподіватися, що з нею все гаразд. Оскільки Елізабет не була певна, їй захотілось порозмовляти про це з батьком, і вона запитала, чи він ще пам’ятає, що вона, багато-багато років тому, досить дивно поводилась через Роберта і страшенно погано ставилась до мами. Пан Матрай, з насолодою попиваючи каву, бо година після пообіднього сну була для нього найкращою годиною протягом усього дня, мовив, не переймаючись: Та де там, я нічого про це не знаю, не розумію, про що ти, що могло бути між тобою й матір’ю? Елізабет почала розповідати: Тож ти не знаєш, що ми з мамою ненавиділи одна одну, лише через Роберта, звичайно. Бо мама не могла зрозуміти, що шістнадцятирічна, якій вона вже тричі пояснювала те, що, властиво, пояснюють дівчаткам у такому віці, раптом кинулась до неї з криком і запитала, чи Роберт узагалі її дитина, так само він міг би бути і її дитиною. І одного разу мама не втрималась і вперше і востаннє дала мені ляпаса, що мене, звичайно, ще більше розлютило, і я їй сказала, що єдине, в чому я твердо переконана, що я ніколи не матиму дитини, бо не витримаю, бо вона не буде така гарна й неповторна як Роберт. Мама була тоді, напевно, в жахливому стані, бо ж ми фактично боролись за цю дитину, а Роберт, який, звісно, й уявлення не міг мати, як у нього виявилося дві матері, доводив маму до ще більшого розпачу, бо засинав лише при мені, пам’ятаєш, тоді, як він перший раз перехворів.

Пан Матрай не розсердився, але сидів невдоволений. Тоді сказав: Ти знову надто перебільшуєш, мама була дуже справедлива і любила вас обох однаково.

Елізабет розхвилювалась: А хіба я заперечую, хочу лише сказати, що вона дуже добре знала, що я її ревную до цієї дитини, і хіба не дивно, що я, попри цілковито суперечливі думки й почуття, додержалась обіцянки не мати дитини, бо вже був Роберт. А набагато пізніше сталося ще щось, але не знаю, чому мама мені це розповіла. Одного разу я зібралася з Відня додому, ви навіть не знали, що я приїду, а вночі мама прокинулась, бо Роберт сидів у темряві на сходах і плакав, а коли він перестав плакати і вона віднесла його назад до ліжка, він їй сказав, я знаю, я знаю, вона приїде, мені приснилося, що вона приїде, на увазі він мав, звичайно, мене. Я ще й нині часом ловлю себе на думці, що Роберт — єдина людина на світі, яка вночі зривалася через мене зі сну й раділа, і плакала, і знала, що я приїду.

Пан Матрай похитав головою і сказав: Мені це, на жаль, заскладно, як Роберт міг знати те, чого ми не знали, ви двоє, Роберт, власне, також, ви завжди мали бурхливу фантазію, уявлення не маю, від кого вона у вас, але не від матері і не від мене — це точно. Пам’ятаю лише, як Роберт, ще геть малий сопляк, сказав мені, що він не хоче, щоб ти виходила заміж, молодий пан брат не воліють, бачте, давати дозволу, і я йому, звісно ж, сказав свою думку. Вибач, я справді не хотів заводити про твій шлюб і завдавати тобі болю!