Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

на відьмака цинамоном, нардом і содою. — Ти нічого не чув. Із Вільгефорцом ніколи не розмовляв. Дійкстра зараз забере тебе до Локсії. Я тебе намагатимуся знайти там, коли… Коли все скінчиться. Я тобі дещо обіцяла вчора, і я дотримаю слова.

— Що із Йеннефер?

— Та в нього манія, — Дійкстра повернувся, шурхаючи ногами. — Йеннефер, Йеннефер… Аж нудно. Не переймайся ним, Філь. Є справи важливіші. Чи при Вільгефорці знайшли, що сподівалися знайти?

— Авжеж. Прошу, це для тебе.

— Ого! — шелест розгорнутого паперу. — Ого! Ого, ого! Чудово! Герцог Нітерт. Виключно! Барон…

— Краще без прізвищ. І дуже прошу тебе, коли повернешся до Третогору, не починай відразу страти. Не викликай скандал передчасно.

— Не бійся. Хлопці з цього списку, такі ласі до нільфгардського золота, у безпеці. Поки що. Вони будуть моїми улюбленими маріонеточками, я стану тягнути за шнурочки. А пізніше накладу їм ті шнурочки на шийки… Цікаво, а були й інші листи? Зрадники з Кедвену, з Темерії, з Едірну? Я б радий був кинути на них оком. Хоч би кутиком ока…

— Я знаю, що ти був би радий. Але то не твоя справа. Ті листи отримали Радкліфф і Сабріна Ґлевіссіг, і вже вони знатимуть, як і що із ними робити. А тепер прощавай. Я поспішаю.

— Філь.

— Слухаю.

— Поверни відьмаку зір. Нехай не спотикається на сходах.

У бальній залі Аретузи тривав банкет, але форму змінив на більш традиційну й звичну. Столи попересували, чародії і чародійки позносили до зали знайдені десь крісла, стільці й табурети, порозсідалися на них і віддалися різноманітним розвагам. Більшість із цих розваг була нетактовною. Велика група, обсівши довкола чимале барильце сивухи, пила, балакаючи й час від часу вибухаючи гучним реготом. Ті, хто ще недавно покльовував вишукані закуски срібними виделочками, тепер безцеремонно обгризали баранячі ребра, тримаючи ті обіруч. Кілька різалися у карти, не зважаючи на оточення. Кілька спало. У кутку якась пара гаряче цілувалася, а запал, із яким вони те робили, вказував, що поцілунками воно не скінчиться.

— Глянь лише на них, відьмаче, — Дійкстра перехилився через балюстраду галереї, з висоти дивлячись на чародіїв. — Як вони, діточки, радісно бавляться. А тим часом їхня Рада власне взяла за жопу мало не весь їхній Капітул і судить тих за зраду, за таємні домовленості із Нільфгардом. Глянь на ту парочку. Зараз вони відшукають собі затишне містечко, а поки скінчать трахатися, Вільгефорц буде висіти. Ах, дивний цей світ…

— Стули пельку, Дійкстро.

Дорога, що вела до Локсії, вгризалася зигзагом сходів в узбіччя гори. Сходи поєднували тераси, декоровані занедбаним живоплотом, клумбами й засохлими агавами в горщиках. На одній із терас, які вони минали, Дійкстра затримався, підійшов до муру, до ряду кам’яних голів химер, із пащ яких дзюркотіла вода. Шпигун нахилився і довго пив.

Відьмак наблизився до балюстради. Море полискувало золотом, небо мало колір ще більше кітчевий, аніж на картинах у Галереї Слави. Внизу він бачив загін відісланих з Аретузи реданців, які чітким строєм прямували до порту. Вони власне переходили через місток, що пов’язував береги скельного розпадку.

Тим, що привернуло раптом його увагу, була самотня кольорова постать. Постать кидалася у вічі, бо рухалася швидко. Й у протилежному, ніж реданці, напрямку. Уверх, до Аретузи.

— Ну, — Дійкстра підігнав його кахиканням, — кому в дорогу — тому час.

— Якщо тобі так треба — то йди.

— Ну певне, — скривився шпигун. — А ти повернешся нагору рятувати твою Йеннефер. І нагалабурдиш, наче п’яний гном. Ходімо до Локсії, відьмаче. Ти що, сумніваєшся чи щось таке? Вважаєш, що я витягнув тебе з Аретузи через довго приховуване кохання? Та ні. Витягнув я тебе звідти, бо ти мені потрібен.

— Для чого?

— Прикидаєшся? В Аретузі вчаться дванадцять панянок з перших родів Реданії. Я не можу ризикувати конфліктом із шановною ректоркою, Маргаритою Ло-Антіль. Ректорка не видасть мені Ціріллу, княжну Цінтри, яку Йеннефер привезла на Танедд. Але тобі — видасть. Коли ти її про те попросиш.

— А звідки це смішне припущення, що я попрошу?

— Зі смішної упевненості, що ти захочеш забезпечити Ціріллі безпеку. Під моєю опікою і під опікою короля Візіміра вона буде в безпеці. У Третогорі. На Танедді вона не в безпеці. Стримайся від злостивих коментарів. Так, я знаю, що спочатку королі не мали щодо дівчини добрих планів. Але це вже змінилося. Тепер стало очевидним, що жива, здорова й у безпеці, Цірі може бути у війні, що наближається, варта більшого, аніж десять хуфців[8] важкої кавалерії. А мертва вона не варта й фунта ганчір’я.

— Філіппа Ейльгарт знає про твої наміри?

— Не знає. Не знає навіть того, що я знаю, що дівчина — у Локсії. Моя колись укохана Філь високо задирає голову, але королем Реданії є, усе ж, Візімір. Я виконую накази Візіміра, інтриги чародіїв мені по цимбалах. Ціріллу я посаджу на «Шпагу» й попливу в Новіград, а звідти поїду до Третогору. Й вона буде в безпеці. Віриш мені?

Відьмак нахилився до однієї з голів химер, попив води, що дзюркотіла з монстрової пащі.

— Віриш мені? — повторив Дійкстра, стоячи над ним.

Ґеральт випростався, витер губи й з усієї сили дав йому в щелепу. Шпигун заточився, але не впав. Найближчий з реданців підскочив і хотів схопити відьмака, але схопив лише повітря, а відразу по тому сів, випльовуючи кров і зуб. Тоді кинулися на нього всі. Почалися шамотіння, замішання і метушня, а відьмаку тільки того й треба було.

Один з реданців із тріском гепнувся лобом об кам’яну довбешку химери, вода, що дзюркотіла з її пащі, відразу забарвилася у червоне. Другий отримав ребром долоні в трахею, зігнувся, наче вирвали йому геніталії. Третій, якому відьмак дав ліктем в око, зі стогоном відскочив. Дійкстра облапив відьмака ведмежою хваткою, а Ґеральт із силою ударив його підбором у стопу. Шпигун завив і комічно затанцював на одній нозі.

Ще один бандит хотів рубанути відьмака кордом, але рубанув повітря. Ґеральт схопив його однією рукою за лікоть, другою за зап’ясток, крутнув, зваливши на землю двох інших, що намагалися устати. Бандит, якого він тримав, був сильним і не думав випускати корд. Ґеральт посилив хват і з тріском зламав йому руку.

Дійкстра, надалі стрибаючи на одній нозі, підняв із землі корсеку й намірився прибити відьмака до стіни тризубим вістрям. Ґеральт ухилився, обіруч схопився за держак і застосував відомий ученим принцип важеля. Шпигун, побачивши цеглу й каміння муру, що росли на очах, відпустив корсеку, але було запізно, аби уникнути зіткнення попереком із довбешкою химери,