Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

Гіль. Він вляпався. У чому його проблема?» — я б зміг відповісти правильно. Але спершу я би просто сидів і вдихав принесені вітром запахи. Далекої ріки, скошеної трави, сонця, липового цвіту. І не думав би ні про хлопця, ні про його проблеми. Я б думав про діда. Про те, що в дідовому житті, по суті, не було ніяких проблем. Узагалі. Він був успішний, сповнений молодості й сил і навіть не знав точно, занедужає чи ні. Але дід не жив у цьому житті. Він давно й безнадійно застряг у майбутньому. Найімовірніше, в якомусь конкретному болісному дні, по вінця сповненому розпачу і туги, де хвороба в нього не тільки була, але й сягнула свого похмурого апогею. День цей ще не настав і, може, не настав би ніколи. Але дід його боявся. Тому замість того, щоб жити на повну, він сів у спортивний автомобіль, розігнався десь до двохсот сімдесяти й скерував його у відбійник прокладеного через Дніпро мосту.

Дивлячись на своє життя зі схилу пагорба, я обов’язково згадав би той випадок і сказав: «Цей ваш Гіль застряг у майбутньому. У майбутньому, де його віддали під трибунал, дружина відвернулася від нього, у колонії всі з’їхали з глузду через чорний пилок, а сам він — перетворився на недоумка, що танцює! Проте він, насправді, не в майбутньому. Він — у сьогоденні». На жаль, ніхто тоді не відвів мене вбік. Та й узагалі — увесь світ жив в уявному, статистично ймовірному майбутньому. Я був не гірший за інших. Просто з дуже високим відсотком можливих проблем.

Тож, зустрівшись зі скляним поглядом Вандлик, я відчув ірраціональне бажання втекти. Клянуся, якби це було можливо технічно, я б так і вчинив. Просто змився б від неї, не замислюючись про наслідки. Але дітися мені було нікуди. Добре, що вистачило витримки бодай на те, щоб не дати перелякові просочитися назовні. Я надав обличчю спокійного, трохи втомленого виразу чесної людини наприкінці робочого дня. І з млявою зацікавленістю подивився на неї, очікуючи, що Вандлик щось скаже. Але вона мовчала, і я не витримав:

— Каву будете?

— Без цукру, — кивнула вона. — І разом із сигаретою… Поговоримо надворі, не проти?

Було тихо. Табір, скільки сягало око, був порожній. Він наповниться людьми, які квапляться додому, лише за годину, а поки що нам ніхто не заважав.

— Я ось що хотіла, — почала було Вандлик і замовкла.

Вона подивилася собі під ноги, пожувала нижню губу і раптом, уся стрепенувшись, запитала:

— Ти віриш у збіги?

Я насторожився.

— Ну… Теорію ймовірності поки що ніхто не скасовував, і…

— А я — ні! Гілелю, я вірю в ланцюжки подій. Ось послухай. Позавчора один лейтенант приходить до мене настукати, що в таборі відбуваються бої…

Я стиснув зуби при слові «настукати», але промовчав.

— …а вже зранку в колонії стається перша за весь час надзвичайна подія: якийсь кретин убиває купу народу. І, виявляється, цей кретин брав участь у тих самих боях! До того ж саме напередодні візиту того лейтенанта. І ось, провадячи слідчі дії, я зустрічаю в казармі, де жив кретин, кого? Правильно, того лейтенанта! Разом із ним його подружка, і вони обоє не можуть доладно пояснити, що там робили. А коли я перевіряю, що кретин робив в останні два дні, виявляється, він їздив у рейд у компанії кого? Так! Того ж лейтенанта і його подружки! А вже ввечері — па-бам! — наступна надзвичайна подія: хтось убиває означеного кретина просто в палаті госпіталю!

Тут вона спрямувала на мене уважний погляд своїх майже білих очей, але я постарався, щоб на моєму обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Не чув, до речі? — Вандлик неначе намагалася проникнути поглядом усередину мого черепа. І було таке відчуття, що в неї виходить.

— Ні, — я мотнув головою. — Жах який…

— Ну, таке… — вона залпом допила каву. — І все це стається на планеті, де до цього навіть ногу собі ніхто не прострелив! Але найцікавіше — сьогодні вранці. Я беру відео з камер спостереження госпіталю, і — ого! — убивць було теж двоє! Один вищий, другий нижчий — просто як мої знайомі лейтенант і його подружка. Питання: збіг? Відповідь: ні-і! Це ланцюжок подій. Просто зв’язку між ланками поки що не видно. Але ти, Гілелю, — саме та людина, яка допоможе його роздивитися. Згоден?

— Та я б з радістю… — я удав, що нічого не розумію. — У рейди ми їздимо весь час. Хоч би кого зі службовців біороти ви взяли, раніше або пізніше знайдеться рейд, у який з ним їздили або я, або Ірма, або ми обоє. А щодо тих убивць, то якщо ви натякаєте на нас з Ірмою…

— Власне, — вона всміхнулася, і її дрібні зубки зблиснули в лезовому прорізі тонкого рота.

— …то будь-які два обрані навмання конкістадори, найвірогідніше, не будуть абсолютно однакові на зріст. Хтось виявиться вищий, хтось — нижчий, — серце стугоніло все швидше, і байдужий тон давався чимраз важче. — А що ж до причин нашого відвідування казарми, то ми про них учора вже говорили у вашому кабінеті. І додати мені нічого.

Останнє слово пролунало як «нітого», тому що пересохлий від хвилювання язик по-зрадницькому прилип до піднебіння.

— Заль, со нітого, — передражнила Вандлик і раптом зім’яла картонний стаканчик, підкинула його в повітря й разів вісім відбила носаком черевика. — Оп! Оп! Оп!

Стаканчик нарешті упав у траву, і Вандлик усміхнулася відкритою, дещо сором’язливою усмішкою:

— Я раніше сорок разів набивала! Умієш так?

Наче ми шкільні друзі і просто говоримо ні про що…

— Зі стаканчиком — не пробував, — я всміхнувся у відповідь, але, боюся, вийшло фальшиво.

Згадалося, як учора в кабінеті вона так само по-дружньому дивилася на мене, перш ніж «закрутити гайки» на повну.

— Поглянь, як це працює, — приязно сказала Вандлик. — Ти кажеш: «Зі стаканчиком не пробував». А я відразу: «А з чим пробував?» — а ти такий: «Ну… З м’ячем…». А я: «Хоча б разів десять набивав?». Ти відповідаєш: «Плюс-мінус», — і сподіваєшся, що я відчеплюся. І тут виявляється, що в мене з собою м’яч. І що ти взагалі по ньому попасти не можеш. Ні плюс, ні мінус — жодного разу! І ти маєш вигляд нікчеми й брехуна. А сказав би відразу «не вмію» — і не було б питань. Зрозумів?

— Зрозумів, — я невпевнено всміхнувся. — Не вмію.

— Та начхати! Але надалі — давай без стаканчиків. Тому що в тітки Вандлик завжди може виявитися під рукою м’яч. Зрозумів?

Її погляд більше не був дружнім. Це був погляд сторожового пса, який застукав злодія. Погляд, який попереджає. І смакує.

— Спробуймо, — я постарався, щоб це прозвучало з гідністю.

— Ну, тоді ось що скажи. Ти добре пам’ятаєш учорашній день — після того, як ти пішов від мене?

— Непогано…

— Що ти робив потім?

— Ну… Пішов на біостанцію. Я систематизую місцевих членистоногих, якщо цікаво. Потім пішов додому. В аптеку по дорозі зайшов. Усе.

— Далі?

— Що «далі»?

— Далі. Удома. Що ти робив?

— Ну… Вечеряв. Погрався з дочкою. Укладав її спати. Чистив зуби. Докладно розповідати?

У моєму питанні пролунав виклик, але Вандлик наче не помітила:

— Так.

— Ліг спати.

— О котрій?

— Об одинадцятій. Або о пів на дванадцяту.

— Ясно. Усю ніч спав? До ранку?

Нахабність, з якою Вандлик вторгалася зараз у моє особисте життя, дратувала, і це трохи додало мені сил.

— До ранку. Сни переказувати?

— Це може хтось підтвердити?

Тепер сумнівів не залишилося — Вандлик «копає» історію з госпіталем.

— Моя дружина, Віра. Чи потрібні незалежні свідки?

Вона знову пропустила сарказм повз вуха.

— Тобто Віра теж