Софія Юріївна Андрухович - Амадока

який дивом вижив під час однієї з військових операцій на Сході. Зараз його стан оцінюють як стабільно важкий.

Грошей на його лікування немає зовсім, випадок безнадійний. Тиждень тому цей невідомий чоловік прийшов до тями, але він, що не дивно, потерпає від особливо складного випадку ретроградної амнезії. Особу чоловіка встановити поки що не вдається. Його обличчя й тіло спотворені настільки, що шанси на впізнавання кимось із рідних нікчемно малі. Хоча хтось же на нього чекає, писала волонтерка.

Професора просили про консультацію з приводу проламаного носа, щелеп і покришеного на часточки черепа. Просили листом, оскільки професорів мобільний чомусь не відповідав.

Фотографія пацієнта додавалася.

Романа прокрутила коліщатко мишки додолу і поглянула на фотографію. Забинтоване обличчя, як із фільму про чоловіка-невидимку. Запухлі щілинки очей, що мокро й отупіло прозирають крізь отвори. Губи. Його губи. Вона ні з ким би його не сплутала. Цей контур. Ця тріщинка на нижній. Кутики.

Волонтерка мала рацію. На цього чоловіка справді чекала близька людина. Дуже довго чекала.

*

Мокра і гола, Романа вистрибнула з ванни і понеслася помешканням, залишаючи по собі калюжі й мокрі сліди. Її біле тіло відображалось у дзеркалах, у скляних поверхнях, у темних лискучих предметах, у товстому колючому листі кімнатних рослин, у португальських тарілках і полірованих дерев’яних масках, привезених із островів Океанії, в незашторених вікнах на всю стіну, що виходили на військову частину з одного боку і на тиху вузеньку вуличку Подолу — з іншого. Рома витерла окуляри об біло-синю скатертину у прованському стилі та перевернула порцеляновий вазон із лавандою.

З налиплим на щоки й чоло мокрим волоссям вона розчахувала дверцята шаф, відсувала двері шаф-купе, висувала шухляди комодів — і вивертала їхній вміст на дерев’яну підлогу (вкриту спеціяльним екологічним лаком, який дозволяє милуватися природною текстурою дощок). У шафах зберігалося безліч цінних речей: новий одяг із бірками й цінниками, позначки на яких діяли на Рому заспокійливо, давали надію; цілі гірлянди мереживної і шовкової білизни, ніжної на дотик, майже живої; постіль, скатертини й серветки з вишивкою ручної роботи; свічники, свічки та мило, попільнички й упаковки сигар, шкіряні гаманці й сумки, кухонне устаткування, срібні прибори з інкрустацією, посуд, абажури й настільні лампи, нерозпаковані парфуми і косметика з запасом терміну придатности, коштовні прикраси, цінна техніка, спортивне спорядження, ґаджети, предмети для сексуального вжитку і багато всякого іншого.

Врешті Рома знесилено сіла посеред гірських хребтів, які сама ж утворила з усіх цих незліченних речей. Її волосся смішно висохло, скуйовджене після ванни.

*

Запах свіжого тиньку й антисептиків. Приглушені голоси, стривожене шепотіння. Стіни, обліплені дитячими малюнками.

Коли вона сюди потрапляла, незмінно відчувала себе злісною порушницею. Мало не злочинницею. Грішницею, яка стоїть на колінах і приймає на кінчик вологого язика тіло і кров Христові, зводячи свій непристойний погляд догори, торкаючись ним погляду священника.

Її доволі стримані підбори голосно цокали по кахляній підлозі. Вона надто бадьоро рухалась цим вузьким коридором, надміру енергійно карбувала кроки, хоч і в’язла іноді серед колін і каталок, як середньовічний португальський вітрильник серед заростей Сарґасового моря.

Було щось неналежне, щось навіть, сказати б, безсоромне в тому, як ця жінка вносила до лікарняної будівлі своє міцне тіло, розігріте травневим жаром. Ті, повз кого вона проходила достатньо близько, відчували хвилю вологого тепла та суміш запахів — солодкого білого цвіту, поту й кави. У згин дужки окулярів забилась тополина пушинка. І помаду вона знову вибрала занадто яскраву.

Але, зрештою, це ж не храм і не дім ритуальних послуг, як слушно зауважила літня пані, котра не втрачала надії. Хоч навіть лікарі сказали їй, що сподіватися не варто. Що слід готуватися до найгіршого.

Уже впритул наблизившись до палати, Романа змушена була зупинитись і перечекати. Огрядний анестезіолог зі зверхнім обличчям хлопчика-відмінника супроводжував каталку з пацієнтом. Рома впіймала себе на думці, що не знає, чи цей пацієнт мертвий, чи перебуває під дією наркозу. Хірург мимохідь обвів її діловим поглядом: водночас несхвальним і зацікавленим.

У палаті було стільки сонця, що Романа не одразу зрозуміла, що йому з голови зняли пов’язки. А коли зрозуміла, коли вихопила з-за широкої спини старшої медсестри якийсь розораний фрагмент, щось чорне, щось брунатне, щось розпанахане, негайно перевела погляд на босі ноги, які стирчали з-під ковдри.

Медсестра відчула її присутність, озирнулась і засміялась. Її смішив чималий розмір Богданових ніг. — Сорок п’ятий? Сорок шостий? — запитувала медсестра, ласо омиваючи язиком свої губи.

Ця медсестра Романі подобалася. Вона постійно бурчала, часто хамила, але з нею можна було домовитися. Білий халат тісно охоплював м’який круглий бюст, який затишно лежав на колінах або ковзав грудьми пацієнта, поки жінка обробляла рани.

Сорок шість із половиною, — затнувшись, відповіла Романа.

Медсестра схилилася над понівеченим обличчям, вдивляючись у шви, в краї зашкарублої шкіри, у вологі заглибини на щоках і підборідді.

Слухай, дівчинко, я всім про тебе розповідаю, — закректала вона, розгинаючи спину. — Як це ти впізнала його, в нього ж усе обличчя було забинтоване.

Рома сіла на край ліжка, уникаючи дивитись безпосередньо на чоловіка, зняла окуляри й видобула нарешті пушинку. Без окулярів вона виглядала непереконливо.

Вона довго протирала скельця серветкою, хухала на них — і знову заходилась енергійно їх розтирати, вкладаючи в це трохи забагато зусиль. Тоді опанувала себе, наділа окуляри й пильно поглянула на того, до кого прийшла. Тепер вона цілковито володіла собою. Готову до будь-чого, її неможливо було заскочити зненацька.

Злегка усміхаючись і не відводячи від Богдана погляду, Романа відповіла, що впізнала його за губами. Очі були ще занадто пошкоджені, запухлі. Але навколо рота на фотографії пов’язки не було. І Романа впізнала його губи.

Тепер вони обидві з медсестрою не зводили поглядів із обличчя чоловіка, що горілиць лежав перед ними, не виявляючи жодних емоцій, не рухаючись. Жінки роздивлялися чоловіка пильно й ніжно, по-господарськи. Як грядку, в яку вже вкладено чимало зусиль і часу, але яка вимагає невсипущої уваги.

*

Зовсім скоро вона звикла до його обличчя. Більшість пов’язок зняли, і він уже не скидався на мумію. Тепер вона бачила перед собою чудовисько.

Понівечене обличчя з обширними западинами на щоках і підборідді, де тільки недавно відійшла чорна кора струпів і почала наростати тонка рожева шкіра, зі здутими білими шрамами на чолі, у бровах і навколо очей, із розплющеним носом, із продірявленими вухами, яким бракувало значних фрагментів плоти.

Стоматолог-ортопед, дрібний метушливий альбінос з дитячими долонями, сказав, що процес протезування перевалив за екватор. Тепер треба дозволити яснам гоїтись, вживленим вінірам — пристосовуватися до кісток, а кісткам — до шматочків титану. —