Клаудіо Лаґомарсіні - По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

і перевести подих. Молодий хлопець, років вісімнадцяти–дев’ятнадцяти, білявий, з довгим волоссям, дуже вродливий. Запитав, чи Марія Луїза мешкає у Віареджо, вона відповіла, що ні. Вона нічим не давала йому приводу для продовження розмови, а він сам усе говорив і говорив, сказав, що живе у Віареджо, хоча родом з Рима. Марія Луїза ніяк не могла второпати, чому це вісімнадцятирічному юнакові закортіло поговорити з нею, майже вісімдесятирічною літньою синьйорою. Навряд чи він насмілився б обікрасти її серед білого дня на очах у людей. Коли хлопець помітив, як вона притискає до себе сумочку, то зауважив, перейшовши на «ти»: «Гей, ти що, я не збираюся тебе обкрадати! Хіба що вкрасти в тебе поцілунок, адже ти така гарна!» Марія Луїза і бровою не повела. Але по її губах промайнула ледве помітна усмішка. Цього вистачило, щоб юнак підсунувся ближче і спробував її поцілувати. «Що ти робиш?» — обурилася вона. «Як що? Ти така вродлива! Вишукана синьйора, елегантна, з багатим життєвим досвідом. Ось тобі мій номер телефону, можемо якось піти разом повечеряти». Вона заперечно похитала головою, і юнак запхав їй картку з номером за пояс. На картці було вказано тільки ім’я (Джанлука) і номер мобільного. «На той випадок, якщо ти передумаєш», — пояснив він з хитрою посмішкою і побіг собі далі.

Ми з Вербою збентежено перезираємося. Оскільки всі мовчать, бабця вирішує, що треба розжувати і так усім зрозуміле:

— Ясно? То був хлопець за викликом! Жиґоло!

Бабцина розповідь впливає на мене по-своєму: я заспокоююся. Уявляю себе на місці того Джанлуки, який лягає у ліжко зі старими жінками за гроші. А, може, й не за гроші, а за подарунки, ходить із ними разом на шопінґ. Яка різниця, одна піхва нічим не відрізняється від іншої, — так він, напевно, міркував. Можу спати зі старими по роботі, а з молодими — заради кохання. А можливо, ще й із чоловіками — яка йому різниця.

Запитую в себе, чи зміг би я отак. Намагаюсь уявити собі тіло старої в душовій кабінці, коли підглядаю за нею крізь замкову щілину: обвислі груди, широкі, розпливчасті темні кола з кількома волосинами навколо сосків, пласкі, зморшкуваті сідниці, кущисте, вицвіле волосся між ногами, яке тягнеться стежинкою аж до пупка.

Куди я подів хрестика? Ця думка охоплює мене зненацька. Дивлюся на стіл, бо мені здавалося, ніби я поклав його перед собою, але його там немає. Піднімаю серветку, шукаю в кишені, дивлюся на підлозі під ногами.

Нарешті помічаю його між пальцями Вейна, він зрадницьки поблискує у світлі люстри. Хрестик то зникає, то знову з’являється, Вейн крутить його між пальцями як заправський фокусник. У якусь мить розвертає гострим кінцем до вказівного пальця, ніби хоче проштрикнути шкіру, запхати металевий предмет собі в плоть.

**

Дієґо викликали наступного дня. Вейн наказав йому з’явитися до нас додому. Гадаю, це влаштовано насамперед для моєї матері, щоб довести їй, ніби все можна владнати у сімейному колі, коли докласти трохи спільних зусиль.

Ми всі сидимо на дивані — мовчки, в ряд, як у залі очікування. Коли Дієґо входить, то поглядає на нас зачудовано й нахабно. Чи то, може, він такий під дією наркотиків. Кросівки білі-пребілі, нові шорти з бічними кишенями, майка з написом «Чикаго Буллз», бейсболка з логотипом, якого я не знаю. Дредлока не видно; напевно, він закрутив його під бейсболку.

— Ого, скільки вас тут! Усі зійшлися! — промовляє недоречно веселим тоном.

— Ходи-но сюди на хвилинку, — відповідає йому серйозно Вейн. Вони виходять до кухні.

З дивана ми лише чуємо їхні голоси, бо вони стали так, щоб ми їх не бачили. Рамона притиснулася до мами, хапає її за руку, стискає, ніби сидить у літаку, що от-от має злетіти. Я — поряд із Вербою, плече в плече; він — молодший брат, але вищий на зріст, кремезніший; відчуваю, як грають його м’язи на руках поряд із моїми.

У кухні відбувається справжній допит: де ти був у четвер увечері? На вечірці. На вечірці в кого? Якщо я зателефоную іншим запрошеним, вони зможуть підтвердити, що ти там був? Дієґо і надалі погигикує: та чого тобі треба, тат? Чого ви до мене причепилися? Я ж кажу тобі, що був на вечірці! Ти що, мені не віриш? І так — уже кілька хвилин: у відповідь на запитання лунають інші запитання.

— Ти знав, що тут сталася крадіжка, чи ні?

— Не знав я, тату. Мені дуже шкода. Крадіжка? Яка ще крадіжка?

— А які бувають крадіжки, по-твоєму?

— Ну, різні бувають: можуть чимось опоїти хазяїв, щоб заснули; можуть зв’язати; а можуть обікрасти, коли нікого немає вдома.

— Бачу, ти на цьому добре розумієшся.

— Ну, досить подивитися телевізор, почитати газети, не треба бути...

— Годі вже, замовкни! Я знаю, що це ти вчинив! Разом із кимось. І зараз ти мені скажеш, із ким. Але придумав усе ти.

Дієґо регоче, і в цю мить я чую перший удар — глухий звук, як буває, коли Лаура пересуває диван і гепає ним об стіну.

— Тату, мені ж боляче!

— І має бути боляче. Буде ще гірше, якщо не припиниш клеїти з себе дурня.

— Тат, я не знаю, про що ти говориш! Клянуся.

Чую ще один удар, схожий на перший. Але цього разу Дієґо схлипує.

— Дякую, тату. Дякую за виховання. Але мені дуже боляче, татку.

— Оце ти впізнаєш?

— Зараз гляну. Схоже на хрестик.

Дієґо і надалі вдає із себе дурника, гигикає, заробляє ще пару ударів, чи ляпасів, чи стусанів, не можу сказати напевне. Але відмовляється. Заперечує, не поступається ані на міліметр, каже, що не розуміє сенсу цієї розмови. Він був на вечірці, йому шкода, що сталася крадіжка, але він тут ні при чому. Хрестик — його, це правда, але він загубив його, коли був у нас востаннє.

— Це правда, що ти торгуєш травою?

— Травою? Якою травою? Може, ще й сіном і комбікормом?

За такий дотеп заробляє ще сильніший удар, від якого йому перехоплює подих.

— Дякую, тату. Так... за виховання.

Цього разу враження таке, ніби його голос лунає з печери.

Рамона не витримує, плаче, підхоплюється з дивана. Мама намагається її втримати, але вона вже біжить до кухні.

— Годі! Прошу тебе, годі! — кричить вона, звертаючись чи то до Дієґо, чи до батька. Бачимо її на порозі і не знаємо, поспішати до неї чи залишатися на дивані.

— Привіт, сестричко! Як