Василь Биков - Знак біди

могла на те дивитися — і все думала, як вибутись із тієї халепи. Де взяти коня, щоб зорати той клятий пагорб? Не кидати ж його знов перелогом, з чого ж тоді жити?

Петрик приплентався пізно, скупо відповів на її запитання, з’їв трохи крупнику й сів на порозі у сінях. Вона спробувала щось сказати, може, викликати його на розмову, та, либонь, йому було не до розмови, й вона не стала надокучати, зайнялась своїми клопотами. А згодом і вона задрімала в запічку, коли ж прокинулась на світанку, Петрика вже не було, кудись пішов, і вона подумала: мабуть, до Висілків, треба ж було позичити в когось коня, щоб дати раду тій виспі. Інші вже відсіялись, а вони не могли й виорати.

Але його не було й на сніданок, тоді вона, стривожившись, глянула через пліт на гору і мало не заплакала, угледівши вдалині самотню посеред поля постать, що якось мірно хиталася з боку на бік, наче щось роблячи на одному місці. Вона хотіла побігти туди, але в печі вже варилася картопелька, не годиться покидати піч без нагляду. Трохи причекавши, наладнала в хустку сякої-такої їди — миску картоплі, шматок сала, хліб, глечик молока — і пішла нагору.

Петрик копав лопатою, довбав, товк, різав той клятий ґлей, уже порослий молодим пирієм упереміш із сухим торішнім чорнобилем, і вже вигарував гарний клинчик скраю нивки. Та коли вона глянула на його обличчя, то ледве впізнала чоловіка — такий він став страшний, схудлий, зарослий темнавою жерлицею, а в його великих очах тлів німий докір за всі життєві злигодні — тільки кому? Плесковаті груди його ще більше запалися, худорляві плечі стали ще гострішими, мокра від поту плоскінна сорочка матлялася од вітру, немов на кілку.

— Петрику, що ж ти робиш? — сказала вона й стала на краю нивки.

— Що бачиш, — ядушливо відказав він, не припиняючи роботи.

— Хіба отак скопаєш?

— А що ж робити?

— Може б, коня хтось дав? Треба до людей піти.

— Ходив уже. Хто дасть? На оце каміняччя?

Вона не наполягала більше, знала, загалом Петрик казав правду: у таку пору в кого коня допросишся, кожному він самому потрібен. Ну, хто дасть свого береженого в чужі руки та ще й на таку земельку? То що ж, копати лопатами? Однак, мабуть, іншого не випадало.

Вона, пригадує, трохи навіть заплакала тоді, уявивши собі селянську долю без коника. Петрик покинув роботу, знеможено сперся на лопату.

— Що ж робити? Жити ж треба. Якось...

Чотири дні від рання до смеркання вони, побравши лопати, долали той ґлей і таки якось подужали його. Щоправда, обоє знесилились, ледве на ногах стояли, та якось таки сколупали, хоч і міленько, подекуди тільки подряпали зверху лопатами. Працювали цілими днями мовчки, тільки іноді переводячи дух із лопатами в руках. Потім Петрик півдня розбивав киянкою груддя, а якось уранці завдав собі на плечі півторби ячменю, взяв плетену із соломи сівачку. Посіяв швидко, заборонувати, правда, на півдня позичив коня в Лявона, наділ якого був поруч, трохи нижче, земля там також була не доведи Господи, але трохи м’якша на супіску. Впорались якраз у суботу, тихим погідним надвечір’ям, і Степанида думала трохи відпочити, розігнути задубілі, в мозолях, долоні. Але Петрик, трішечки посидівши на призьбі, узяв сокиру й подався кудись попід яром. Вона запитала, по що, думала, по якесь поліно в піч, бо дров було мало, але він не відповів і зник за плотом.

Повернувся він на подвір’я, коли вона почала доїти корову, і одразу, не повечерявши, повалився у запічку. Коли, упоравшись із вечірніми клопотами по господарству, вона зайшла до хати, він знесилено хропів, і вона не стала нічого питати, також лягла.

Назавтра повторилося те саме — він зник на світанні, і вона вже не знала куди. Та чи мало в мужика справ по весні, надто ж за такої біди, без коня. Може, пішов у Висілки, думала вона, знову по коня, бо треба було ще вивезти гною під картоплю, зорати город, посадити картоплю — роботи на землі об весні завжди до ката. Степанида прив’язала коло яру корову й, коли поверталася до садиби, ненароком поглянула на гору й знову вжахнулася від побаченого.

Якраз сходило сонце, яке, щоправда, тут-таки, під лісом, уповзало в низьку хмару, і збоку від нього на світлуватому краєчку вранішнього неба вона побачила здалеку людську постать, що, нагнувшись, наче борюкалася з чимось, якимось стовпом чи деревом — чимось високим і, мабуть, важким. Вона вже зрозуміла, що це Петрик. Але що він надумав?

Зійшовши зі стежки, Степанида кинулась навпрошки на гору, колючи ноги у дрібному ґлеєві засіяної ниви, підбігла до своєї смужки. Звідси вже було видно, як на самій виспі у кінці їхнього наділу похилисто гойдався свіжий, з неокореної лісовини збитий величезний хрест, який, упираючись ногами в землю, з усієї сили піднімав над собою Петрик. Коли вона підбігла ближче, він уже вирівняв хрест угорі й крикнув: «Тримай! Степанида обіруч обхопила сирий і шерехатий ствол дубка, потримала його рівно в глибокій ямі, яку хапливо почав засипати Петрик. Хрест був височенний і страшенно важкий, варто їй було ненароком трішки нахилити його, як вона злякалася, що не втримає, однак втримала, й Петрик потроху закидав яму ґлеєм.

— Допоможи, Боже, не відступися від рабів твоїх, — пробубонів він, хрестячи спітніле, змордоване за ці дні обличчя. Вона також перехрестилася, подумавши: а мо’ й справді допоможе, відведе біду від цієї проклятої Богом і людьми землі?

Хрест простояв весну і літо — на самій виспі над лісом і яром, оддалік від дороги. Кожен, хто їхав чи йшов гостинцем, поглядав на цей знак людської біди, але мало хто знав, яка то біда була. Тоді ж хтось із висілківців назвав цей пагорб Голгофою, та так і пішло: Голгофа, чи гора Голгофа, а ще Петрикова Голгофа. Так звали й опісля, як містечкові комсомольці Женька Копилов, Меєрсон і молодший Хвасько восени повалили хрест. Якось зайшли на хутір, попросили пилку, Петрик дав, а Степанида ще й почастувала їх квасом — якраз настоявся, добрий був квас, — хлопці пожартували, напилися та й пішли. Вона думала, що ті мали інтерес у лісі чи в яру, а вони повернули межею до виспи й за якихось десять хвилин спиляли хрест. А тоді, принісши пилку, ще й прочитали нотацію