Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Забув. Свєтка не нагадала. Сором уколов просто в серце. Внутрішньо пообіцяв собі віддати з надбавкою. З цукерками.

Лаєвська торкнулася картуза, немов речі у музеї:

— Дуже я переживаю за Зуселя без Малки. І за Довида. І за хлопчиків. Намітила поїхати провідати. В неділю. Може, разом? Хлопчики зрадіють. Ви для них велика людина. У формі. З пістолетом. Йося у вас. Братик їхній рідний. А Любочка коли повертається? Я за нею скучила. І за Ганнусею. Навіщо ви її відправили від себе, не розумію. Їй вашої уваги треба, а не повітря з харчуванням. Але ви про увагу не враховуєте. Це й Лілечка зауважувала.

Усе це Лаєвська казала спиною до мене. Як артистка на сцені. І сцена розташовувалася в районі зуселевого картуза.

Я рішуче сказав:

— По-перше, поверніться до мене обличчям, громадянко Лаєвська.

Не повернулася. Смикнула плечем.

— По-друге, я вам не баба-пліткарка, якій ви найнялися підштаники кроїти.

Лаєвська засміялася.

Так зі сміхом до мене і повернулася:

— Так, права Лілечка, ляпнути ви можете. Дуже смішно. — І тут же прошипіла: — Досміялася.

Я такого стерпіти не міг. Не міг — і баста.

— Я вас зараз пожалію. Ви без тями зараз. Ви багато в житті пережили. Навіть більше, ніж деякі. Можливо, ви собі щось придумали з незрозумілими намірами. Залишаю вас і вашу совість у спокої. Приходьте до тями. Видужуйте. Я на відміну від вас — людина перш за все. А вже потім співробітник органів.

Йшов я під її сміх.

На даному етапі я зазнав поразки. Моє гуманне ставлення Лаєвській до дупи. Вона буде гнути свою лінію до упору. Але де упор — питання.

Я настільки заглибився у свої думки, що не помічав дороги.

Ноги принесли мене на вулицю Клари Цеткін, до хати Лілії Горобчик. Тобто Єви Горобчик.

Вона, не звертаючи уваги на робочий час, стояла біля хвіртки у всій своїй красі і розмовляла із Хробаком. Певно, прощалися. У всіх на виду. Побачили мене, але навмисне відвернулися.

Я пройшов метрів сто до повороту. Сховався за деревами. Коли Хробак пішов своєю дорогою, а Євка грюкнула хвірткою, попрямував задами до її хати.

У кімнаті ми з’явилися одночасно з Євкою. Я — крізь прочинене вікно, вона — крізь двері.

— Ну, Єво, здрастуй. — Я перейшов зопалу на «ти». — Чому не вітаєшся?

Євка злякалася. Але зберегла показну гордість.

Сказала з викликом:

— Мало вам на роботі догану зробили, то тепер зовсім проженуть!

— Сідай, Євочко. Чому не на роботі? Конвеєр іде, а тебе нема. Із залицяльником прохолоджуєшся в робочий час.

— Звільнилася. Тимчасово не працюю. І не із залицяльниками, а з нареченим. У нас весілля через два тижні.

— Твій наречений у курсі, що ти із сіоністами водишся? Із Зуселем Табачником, наприклад. Возиш його на собі в Остер. Погрожуєш Довиду, щоб Зуселя беріг як зіницю ока.

Євка опустила руки. Гонору в неї поменшало.

— До чого тут сіоністи? Мене Лаєвська попросила Зуселя в Остер відвезти.

— Ну-ну. А що ти вагітна була невідомо від кого, наречений знає? Чи ти перед ним незайманою постала?

Євка присіла на канапу, але через поспіх незграбно. Серветка з підставки на спинці звалилася. Та їй на голову. Євка серветку стала скидати, зачепила сережку.

Закричала:

— Вухо порвала!

Я подивився — нічого. Крапелька крові.

— Не панікуй, Євочко, до весілля заживе. Фатою закриєшся. Ніхто не помітить.

Євка забилася в куток і підтиснула під себе ноги. Коліна у неї були круглі.

Євка прочумалася і спокійно сказала:

— Я не в тому віці, щоб незайманою прикидатися.

Але я зрозумів, що колишня вагітність для неї — камінь. І мені треба цей камінь добре кинути. Влучу — мені на користь. А як ні — зачепити Євку більш нічим. А через неї — Лаєвську.

Євка сиділа вже привільно, і сукню на коліна не натягнула. Гарно влаштувала ноги в червоних черевиках на підборах.

— А тобі, Єво, привіт з Остра. Від родини Файди Мирона Шаєвича. Сіма Захарівна мене обідом годувала. Про тебе багато розповідали. Згадували.

Єва махнула рукою.

— Ну, що вони могли такого розповісти, коли вони самі по вуха в лайні. І Сіма. І Мирон. Я їх як облуплених знаю з усіх боків.

— Хороші люди. Дарма ти їх поливаєш. І синок їхній гарний хлопець. Суня.

Тут Єва ще здала свої позиції. Саму лише крапельку. Як на вусі. На таку саму.

А я іду вперед:

— Так, Суня — хлопець на всі сто. В технікумі навчається. Правда, виявився злодійкуватий. У мішок мій заліз і фінку вкрав. Я галасу не здіймав. Навіщо молодість губити за залізяку. І його таткові не сказав. Але тобі, Єво, скажу. Треба берегти хлопця. Може опинитися на кривій доріжці. Спочатку за дрібну крадіжку — це якщо по-хорошому. А якщо по-справжньому — то крадіжка у співробітника органів міліції при виконанні службових обов’язків. Обтяження — років на десять.

Євка мовчала, перелякано вирячившись на мене.

— Так, Єво. У мене ще при собі важливі документи були — теж зникли. Напевно, Суня. Ясна річ. Безповоротна. Але хлопцеві долю не повернеш.

Євка торкалася вуха пальцем. Помацає, помацає — і втупиться в палець. Дивиться, дивиться, потім знову за вухо. А очі порожні. І в її очах я побачив Суньку.

Я гримнув:

— Єво, дивись сюди! Не на палець дивись. А сюди, на мене! В очі! Зрозумій, твоє життя в твоїх руках. Ти на карту Хробака поставила з усією його турботою про тебе в майбутньому. Усвідом глибину, Єво. По-хорошому усвідом. Усе, що скажеш, буде у мене в таємниці і секреті. Я хочу тобі допомогти. Не з обов’язку, а по совісті. По-людськи. Кажи, Єво.

— Що казати?

Я відповів, як завжди на допитах:

— Усе.

І