Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Трохи багатолюднішим і бруднішим за моє рідне. З торговою вулицею, залізничною станцією і маленькою фабрикою. Через нього протікала річка, навпроти неї стояв кінотеатр з афішею ковбойського фільму. Опівдні я вмостився на лавці парку і з'їв бенто. Я пробув у місті до вечора, а коли почало смеркати, відчув себе самотнім. "Це остання нагода вернутися назад, — подумав я. — Як стемніє, я вже не виберуся звідси". Я повернувся додому на тих же автобусах, на яких поїхав, ще до сьомої, а тому ніхто не помітив, що я тікав з дому. Батьки думали, що я піднімався з товаришами в гори.

Про цей випадок я геть-чисто забув. Але в ту мить, коли з рюкзаком за плечима взявся перелазити через стіну, раптом у моїй пам'яті сплило ні з чим незрівнянне відчуття самотності, яке охопило мене, що стояв на незнайомій вулиці серед незнайомих людей і дивився, як поволі гасне надвечірнє сонце. І я згадав про Куміко, яка десь пропала, прихопивши із собою тільки сумочку через плече і блузку зі спідничкою з хімчистки. Вона пропустила останню нагоду повернутися додому і тепер, можливо, стоїть серед незнайомого далекого міста. Від такої думки мені стало кепсько.

"Та ні, вона не сама!" — подумав я потім. Мабуть, з коханцем.

І я перестав про неї думати.

Я проходив доріжкою.

Трава під ногами вже втратила свіжий дух зелені, напоєної весняними дощами, і тепер мала похмурий вигляд, характерний для літа. Коли я йшов, з трави іноді жваво вискакували коники-стрибунці. А інколи навіть жабки. Це був світ маленьких створінь, а я — порушник їхнього порядку.

Дійшовши до дому Міякави, я відчинив хвіртку і рушив через густу траву в глиб саду, повз забруднену статую птаха, який, як завжди, дивився в небо. "От було б добре, щоб Мей мене тут не побачила", — подумав, обходячи дім збоку.

Підійшовши до колодязя, я зняв камінь з кришки, прибрав одну з її дощаних половинок і кинув униз камінець, щоб ще раз переконатися, що там усе ще нема води. Як і минулого разу, камінець сухо стукнувся об дно. Води не було. Я зняв рюкзак, добув мотузяну драбину і прив'язав її до дерев'яного стовбура поруч. Потім кілька разів сильно смикнув драбину, щоб переконатися, що вона мене витримає. Обережність ніколи не буває надмірною. Якщо вона розв'яжеться або розірветься, вдруге поверхні мені не бачити.

Тримаючи скручену драбину обома руками, я заходився спускати її повільно в колодязь. Драбина повністю спустилася вниз, але я не відчув, що вона досягла дна. Її довжини, напевне, вистачало, адже була досить довгою. Однак колодязь виявився глибоким, і хоч скільки я світив ліхтариком униз, так і не розгледів, дійшла драбина до дна чи ні. Промінь світла, ніби задихаючись, танув і зникав у пітьмі.

Присівши на край колодязя, я прислухався. Кілька цикад несамовито сюрчали на деревах, ніби змагаючись гучністю своїх голосів та об'ємом легенів. А от птахів не було чути. Я згадав про рідного заводного птаха. Можливо, йому не сподобалося змагання із цикадами, і він кудись полетів.

Я підняв руки долонями до сонця, і вони одразу потепліли. Видно, сонячне проміння проникло в кожну зморшку і лінію. Тут було справжнє царство світла, що заливало все навколо літніми барвами. Літнє сонце благословляло навіть те, що, як час і пам'ять, не мало форми. Я сидів на краю колодязя і смоктав лимонну карамельку, поки вона не розтанула в роті. Потім ще раз, для певності, сильно смикнув драбину й пересвідчився, що вона міцно закріплена.

Спускатися в колодязь м'якою мотузяною драбиною виявилося набагато важче, ніж здавалося. Сама драбина, зроблена з переплетених між собою бавовняних і нейлонових ниток, не викликала сумнівів щодо її міцності, але під час спуску страшно гойдалася, а підошви тенісних тапочок ковзали, коли я намагався підніматися вгору. Тому мені довелось чіплятися за драбину так міцно, що аж долоні боліли. Я спускався обережно, переступаючи з одного щабля на інший, але дна все не було. Здавалось, спуск триватиме вічно. Я пригадав, як стукнув камінець, кинутий у колодязь. Дно повинно бути! Тільки доведеться довго спускатися цією недолугою драбиною.

Одначе коли я нарахував двадцять щаблів, мене охопив страх. Він наринув несподівано, немов удар струмом, і вмить заморозив мене. М'язи затверділи, як камінь. Тіло взялося потом. Ноги затремтіли. Невже бувають такі глибокі колодязі? Та ще й тут, у центрі Токіо? За моїм домом? Затамувавши подих, я нашорошив вуха. Але нічого не почув. Навіть сюрчання цикад. І тільки шалене калатання серця відлунювало у вухах. Глибоко зітхнувши, я застряв на двадцятому щаблі, неспроможний рухатися ні вниз, ні вгору. Повітря в колодязі було холодним, пахло землею. Це був світ, відірваний від землі, щедро залитої сонячним світлом. Я підвів очі догори — було видно маленький отвір колодязя. Половина дощаної кришки, залишеної на круглому отворі, ділила його навпіл. Знизу вона здавалася півмісяцем на нічному небі. "Скоро упродовж кількох днів на небі висітиме півмісяць", — сказала Мальта Кано. Так вона передбачила по телефону.

"От тобі й на!" — подумав я. І відразу тіло обм'якло: м'язи розслабилися, повернулося затамоване дихання.

Зібравши сили, я знову почав спускатися. "Ще трохи спущуся, — казав я собі. — Ще трохи. Не треба турбуватися. Дно таки буде". Нарешті на двадцять третьому щаблі моя нога торкнулася землі.

Насамперед, не відпускаючи драбини на випадок, коли щось станеться й доведеться тікати, я взявся обмацувати ногою дно. Переконавшись, що немає ні води, ні підозрілих предметів, я став на дно. Скинув рюкзак, навпомацки відкрив його і вийняв електричний ліхтарик. Його проміння освітило місце, де я опинився. На щастя, дно — не особливо тверде й не м'яке — виявилося сухим. Валялося кілька каменів, що, видно, кинули люди, й старий пакет від картопляних чіпсів. Освітлене ліхтариком дно скидалося на поверхню Місяця, яку колись показували по телевізору.

Стіни колодязя були із звичайного бетону, подекуди порослого мохом. Вони спиналися вгору, наче димар, — туди, де виднів маленький півмісяць світла. Дивлячись угору, я знову оцінив глибину колодязя. Ще раз сильно смикнув драбину — вона трималася міцно. Можна не турбуватися. Поки вона є, завжди можна повернутися на землю. Я глибоко вдихнув. Трохи відгонило пліснявою, але загалом повітря було нормальним. Саме воно найбільше мене тривожило. Бо у висохлих колодязях часто накопичується отруйний газ, що проникає з-під землі. Якось я читав у газеті статтю про те, що один робітник отруївся в колодязі метаном. Зітхнувши, я сів на дно спиною до стіни. Заплющив очі, щоб призвичаїтися до нового місця. "Ну от, — подумав я, — я вже на дні колодязя".

6

Успадкування власності

Вивчення медуз

Щось схоже на відчуженість

Я сидів у темряві. Наді мною, наче якийсь знак, як і раніше, висів півмісяць світла, акуратно відрізаний половиною кришки колодязя. Однак до мене, на дно, не доходив жоден промінь.

З плином часу очі поступово звикали до пітьми. І невдовзі, піднісши руку до очей, я міг розрізнити її невиразні обриси. Навколишні предмети почали проступати в чорноті, наче лякливі створіннячка, що забули про обережність. Та хоч скільки очі звикали, темрява залишалася темрявою. Як тільки я на чомусь зосереджував свій зір, його обриси розпливались і беззвучно зникали в пітьмі. Можливо, її можна було б назвати "легкою пітьмою", але зі своєю густиною. Та іноді вона справляла набагато сильніше враження, ніж непроглядний морок. У ній я наче щось бачив і водночас — нічого.

У такій дивовижно неоднозначній темряві на мене з небаченою досі силою наринули спогади. Уривки різноманітних образів, що раз по раз виринали в пам'яті, були настільки яскравими в усіх подробицях, що, здавалось, їх можна було схопити руками. Я заплющив очі й згадав, як майже вісім років тому вперше зустрівся з Куміко.

Це сталося в чекальні університетської лікарні в Канда.[37] Мені доводилося бувати там майже щодня у справі успадкування власності нашого клієнта, який опинився на лікарняному ліжку. Цей чоловік років шістдесяти восьми мав величезне багатство — численні ділянки лісу в горах та землі, головним чином у префектурі Тіба. Його прізвище якось фігурувало в газетах серед найбільших платників податку. Та була в нього одна, так би мовити, пристрасть: він любив регулярно переписувати свій заповіт. У нашій конторі через важкий характер і дивні звички того чоловіка всі його остерігалися, та він був дуже багатий і за переписування заповіту платив нашій конторі немалі комісійні. Оскільки саме переписування не було важким, то ніхто й не думав скаржитися. Тож доручили цю роботу безпосередньо мені як новачку.

Оскільки я не мав адвокатського диплома, то, хоча вважалося, що цю справу доручено мені, насправді я був простим хлопчиком на побігеньках. Вислухавши клієнта, я передавав його побажання нотаріусу, який давав практичні юридичні поради (заповіти складаються за певною формою, відповідно до суворих правил, бо інакше вони залишаться невизнаними), накреслював його план і друкував чернетку. Я відвозив заповіт клієнтові для прочитання. Якщо ніяких питань не виникало, він переписував його власною рукою, підписував і завіряв особистою печаткою. Юридичною мовою це називається "власноручно складений заповіт", а тому від початку до кінця його має написати сам заповідач.

Готовий заповіт, вкладений у конверт і запечатаний, я відвозив до контори, немов дорогоцінний скарб, і там його замикали в сейф. Зазвичай справа на цьому закінчувалася, однак із цим клієнтом так просто все не обійшлося. Бо він, перебуваючи на лікарняному ліжку, не міг написати заповіту за одним разом. Оскільки заповіт був довгий, його переписування забрало цілий тиждень. Увесь цей час я їздив до лікарні щодня і відповідав на його запитання (адже і я вивчав юриспруденцію і в межах здорового глузду міг пояснити що до чого). А як чогось не знав, дзвонив до контори і запитував. Оскільки всі ці тонкощі — страшна нудота, то доводилось старанно добирати кожне слово. І все ж справа потроху рухалася вперед, і якщо так — я міг сподіватися, що нарешті ця виснажлива робота дійде кінця. Та коли, здавалось, кінець уже було видно, клієнт раптом згадував, що забув щось, або змінював заповіт.