Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

біг дасть, шо я подужію, кумко, чєй підведуси. А тоді я свою куму пошіную хочь таланом, хочь грешним словом.

Баба клялася, що вона не наважилася на війтову відумерщину, але тільки із щирості радить йому відказати свій талан такому, що варта, аби відтак за його працю не грузили йому гріб тоті, що не варта. А гадками собі думала, що війтові смерть на бровах сидить і так само, як дякові та іншим газдам, улекшила його болу лиш на короткий час, аби міг розпрощатися з білим світом і талан передати.

- Ти собі, черевачу, свеї, а смерть свеї! А твій рід вимер, а талан куда? Абих прем лиш за слугу тобі була, то я твоєї землі варта!

Підійшла до голої дівчини і шепотом вмовлювала:

- Ти чюла, Анничько, єк війт здавав на мене свої лази, свій талан, свою мізерію?

Анничка притакувала бабі, рада, що відпочинок має.

Баба уломила букатку жовтого малаю і передала Анничці, приговорюючи:

- Чому ти, дівко, не їш, лиш ростеш, єк я, заввишки? Набирай, небого, тіла, аби ті газда на талан забрав!

Анничка обернулася до вікна і, закривши лице ліжником, їла з долоні малай, аби ніхто не видів, що вона голодна.

Надворі заскомлів війтів пес і гейби вітався.

Анничка глипнула на дорогу, вергла з себе ліжник і одним скоком була в дверях, повістуючи, що козаки ідуть.

І вибігла голіська.

Баба веселіла і докладалу у піч ріща, аби козаки ватру виділи, аби загрівалися і добріли та трупарникам харчів давали.

Підложила сіна дякові під голову, аби відразу мерця видко було, аби козаки смерть виділи.

І міркувала.

«Буду їх просити, аби дівку вбрали, аби харчів лишили, аби дєка поховали та й аби бабі чобітки здарували. Але не буду їм навпростець казати, лиш буду до цих трупів говорити, най козаки чуют, най здогадуютси».

Ватра в печі літала по хаті, як мотиль білий. Здибаючися із смертю над головами бадіків, здригалася і ховалася у бабиних голубих очах, як у теплицях глибоких.

Війт пронир в гадках, а баба надслухала, коли Анничка введе в хату козаків багатих.

Війтів пес дає знати, що йдуть, бо б’є ногами у двері і знов підбігає і скомлить весело та ласиться, тільки що не говорить.

Відчиняються двері. Вбігає Анничка, як смерічка, інеєм заморожена.

- Ану, вгадайте, вуйно, хто йде до нас?

- Бо хто би, єк не кучмарі?

- І кучмар, і ще хтось!

Баба зирк у двері.

Високий, як ясінь, козак веде жовніра до хати, попід пахи тримаючи.

Війтів пес скаче жовнірові на груди, твар йому лиже, під ноги лягає.

Козак здоровкає бабу і питається, чи його добре справили до старости.

Баба відрікає, що тут трупарня, а козак вказує рукою на жовніра і питається баби, чи пізнає сього неприятеля?

Баба вдивлюється в твар жовніра і не пізнає його, а Анничка передоганяє бабу:

- Вуйно, таж це вуйків Петро!

- Котрого вуйка?

- Аді, війтів Петро!

- Варе? Таже у Петра був хід май-май, був розмах в руках, був цвіт у лици, була буйність, а це жовтий лист на крушині.

- Самий він,- припечатав жовнір, а козак посміхнувся, на Анничку споглядаючи.

- Це я тебе, синку, мала сама розпізнати, коли тебе рідний дєдя не пізнає.

- Рідний дєдя? А де ж мій дєдя? - питав жовнір голосом, що великої згуби шукає.

Війт, що дотепер запер був дух у собі і проникав очима жовніра та пантеличився і завертав свої гадки від жовнірового лиця, розпізнав свого сина по голосі акуратно і, зібравши всю силу, підоймався із мерви. Але лежа держала його гаками і не пускала. Рвався, сіпався і кидався, як на грані, але сила норовилася, як би під строму скалу. Видобував з грудей замерзаючі слова і кликав:

- А йди ж ста, Петре!

Син стрепенувся, як би від грому, і скочив до дєді. Але не доскочив. Станув як серед води і шукав руками:

- Дєдику мій рідний, де ви!

Війтове лице перекривилося з болю, а очі завірилися. Вхопив за руки сина, як потопаючий ловить берег.

Син хилився і цілував дєдеві руки.

А дєдя досягав синові лице руками, брав його в долоні, тримав перед собою, як своє переболене серце, і заревів, наче біль бардою перерубував:

- А ти де дів очі, Пе-тре?

І, як оком моргнути, війт замовк і повалився на свою постіль, гей перепилений явір, а син шукав його руками і оправдовувався, що свої очі лишив тісареві під Раранчем. 6

- Не збануйте, дєдику, на мене, що-сми прйшов ід вам сліпцем темним, невидючим, аби вас відознати.

- Не думкуте, не тускуйте, ручок собі не ломіт, серця не з’їдайте!

- Не видивлюйте собі старих очей у мої дві темні гаврі!

- Не гидуйте таким лицем дуплавим, таким старчуком вічним!

- Бо я щєсливий у бога, шо-сми ваші слова почув, шо ваші ручки цулую!

- Але не смію у вас запитати, через яку неволю ви тут, дєдику, а не у своїй хаті, межи своїм родом, на своїй постелі?

- Але буду у вас розпитувати, мій дєдику медіний, шо болит вас дуже, що вам недогода, єка ваша лежя?

- Та дайте ручку, дєдю, най си ї нацулую, най наобедую!

Дєдя не відзивався, а жаль розпирав трупарню.

- Дайте ручку, дєдю!

Умішалася баба і прихилилася до війта душі надслухати:

- Пішло йму на бідку, тіло - один синец студений, твар трумнєна, дість того, шо смерть ’го потєла, та й решта! А ти, Петре, не вбивайси журов, не греби собі глину, бо, аді, твій дєдик через страждунок пожив смерти.

Петро приклянув і цілував дєдеві ніжки, дєдеві ручки та й затулював дєдеві очі:

- Дєдю мій прогніваний, дєдю переболений, дєдю жєлісливий!

- Дєдю перемучений, перетруджений!

- Прогнівив я вас своєв темностев, своїми дуплами.

- Утопила-с си у жєлю великім, моя радосте найбільша, моя любосте, моя жєлобо, моя щьиросте, моя свєтосте...

... Розсипався і пропадом пропадав