Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Однак невдовзі довелося відмовитися від цього «заробітчанства», бо почалося справжнє паломництво; Карел був змушений проявити строгість і хитрість. Посилаючись на «суворий наказ лагерфюрера», він проганяв тепер усіх підряд, але, проганяючи, водночас і обнадіював: «Ось закінчимо цей барак, тоді зможемо зайнятися сферою обслуговування. Тоді зробимо все, що забажаєте. А зараз — тікайте і якнайшвидше, бо лагерфюрер наказав бити кожного, хто посміє сюди приходити». Це подіяло: візитерів стало менше, а тих, що приходили, вже не пускали на поріг. Двері запирали зсередини на засув, а вікна засклили й заляпали брудом шибки так, що знадвору й не розгледиш, що робиться у бараці.
В тунелі через кожну годину влаштовували перезмінку, бо там не вистачало повітря, а працювати доводилось з максимальним напруженням. Тих, що вилазили на-гора, годі й упізнати — такі змучені та забруднені. Там, під землею, люди швидко перевтомлювалися, а за день кожному доводилося опускатися в колодязь по декілька разів.
Через прокладання тунелю довелося припинити зустрічі з Петром Панасюком, але невдовзі карантинний період у кар'єрників скінчився і їх розподілили в звичайні блоки. Здавалося, знайти Петра вже неможливо, однак, порадившись, Володя і Жора вирішили щовечора, повертаючись у свій блок, заходити на місце попередніх зустрічей — до штабелів цегли. Адже він може здогадатися теж прийти туди ж. У перший же вечір застали Петра там. Виявилося, він потрапив у дванадцятий блок.
— Мені дісталося місце на першому ярусі, біля самісіньких дверей, праворуч, у другій половині барака. Так що знайти мене буде легко, якщо ви не забудете…
— Не забудемо, — сказав Володя, радісно перезирнувшись із Жорою: дванадцятий блок поруч з тринадцятим, отже, тепер зустрічатися з Петром буде легше.
Про свою роботу в тринадцятому ні Володя, ні Жора навіть не заїкнулися. Дали Петрові пайку хліба і, поки він їв, підбадьорювали його, ділилися своїм досвідом роботи в арбайтскомандах.
— Вам легше, — зітхнув Петро, — ви разом, ви сміливі, маєте досвід і знаєте різні мови. А я що? З горем пополам пройшов п'ять класів і шостий коридор… Батько помер давно, а мати лишилася з п'ятьма малими дітьми. Я найстарший, отож і пас людям череду. Яке вже там навчання…
— Ну, пасти череду, — мовив Володя, — це не ганьба. Он навіть Тарас Шевченко в дитинстві пас. А вчитися будемо після війни. Після освенцімських «університетів» навчання піде краще й веселіше.
— Якби ж то дожити, — знов сумно зітхнув Петро.
— Доживемо, Петре. Будемо підтримувати один одного, а наші фашистів уже б'ють щосили! Треба вірити й боротись!
— Я на все згоден, якби ж то тільки вирватися звідси та помститися проклятим гадам…
— Всьому свій час, друже, — втішив Жора. — Може, трапиться нагода — то й вирвемось. І мстити будемо! А поки що бережи себе, щоб не загинув по-дурному…
— Спасибі вам, хлопці. Я робитиму все, як ви кажете… Якщо в блок до мене важко буде проникнути, то я увечері приходитиму на це місце. Тут Володя врятував мені життя, коли я впав з цеглою біля есесівця, сюди й буду приходити…
— Ну й домовились, Петре. Будь здоров і — вище голову! Ще поживемо…
Для освітлення тунелю чехи користувалися примітивними лучинами-скіпками, наструганими з соснових дощок, висушеними на сонці й трішки просякнутими маргарином. Горіли вони добре, але з ними було багато мороки, бо доводилося дуже часто їх міняти і постійно стежити, щоб не гасли, а це гальмувало роботу. Згодом Карелу пощастило виміняти у в'язня, який працював автомеханіком у гаражі, пляшку бензину і пляшку гасу. З консервних банок виготовили каганці, і робота пішла веселіше. Однак пальне доводилося економити. Освітлювали тільки забій, де вгризалися в товщу землі і ставили кріплення з міцних дощок і обаполів. Деталі кріплень виготовлялися в бараці.
Тунель — метр завширшки і сімдесят сантиметрів заввишки — був, звісно, тіснуватий, але все ж двоє людей поповзки могли розминутися. Удвох можна було також ставити кріплення. За приблизними підрахунками Карела, відстань від шахтного колодязя до першого ряду загороджувальної системи була тридцять п'ять метрів. До цього треба додати ще п'ятнадцять-двадцять метрів на ширину загороджувальної смуги з трьома стінами колючого дроту. Отже, виходило п'ятдесят п'ять метрів. Тривожило ще й інше: як далеко рити тунель потойбіч загороджувальної смуги? Адже та смуга вночі яскраво освітлена. Міркування були різні, але Володя і Жора допомогли чеським друзям дійти спільної згоди і в цьому важливому питанні. Справа в тому, що на бетонних стовпах над загороджувальною смугою висіли потужні лампи з абажурами-відбивачами, схожими на великі, перевернуті догори дном тарілки. Увечері освітлювальна система вмикалася, і всю ніч табір був обперезаний кільцем яскравого світла, в якому вартовий-есесівець міг бачити кожну нитку колючого дроту і навіть піщинку на землі коло дроту. Ширина цієї яскравої світлової смуги була приблизно двадцять метрів.
— Але ж ви розумієте, Карел, — доводив Володя, — ця смуга пролягає власне на території табору, і її світло сягає поза табором не далі десяти метрів. Ми з Жорою до цього придивилися. Мабуть, спеціалісти по будівництву таборів і не думали про зовнішнє освітлення.
— Схоже, що так, — підтвердив Жора. — Ми з кар'єру спостерігали за поведінкою вартових на вежах і дивувалися, що їх цікавить лише об'єкт охорони — табір, а те, що за спиною, вся довколишня місцевість поза табором їх не обходить.
— Шаблон, німецький шаблон і тупий педантизм! — сміявся Карел. — Цей табір збудували за давно заготовленими стандартними проектами, створеними ще до війни і розрахованими на будівництво таборів у Німеччині, де не було ніяких партизанів і не було необхідності освітлювати довколишню місцевість, перекривати підступи до табору. А ось тут, у Явожно, сотні дві партизан могли б уночі оточити табір і за лічені секунди перестріляти варту й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо на землі є пекло…», після закриття браузера.
