Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Мідний дзвін гуде-гукає: — Вільні русичі, Гей, скоріш списи ладнайте і гостріть мечі, Швидше сходьтеся до замку, ставайте на чати Та готуйтеся добряче гостя зустрічати! Насувалася орда Ще чорніша, як біда. Буде бойовиця, Січа-кривавиця. На той гук спішили люди із сусідніх сіл І гостям несли гостинці, та не хліб, не сіль. Зустрічали того гостя стрілами-списами, Зустрічали посіпаку гострими мечами. І ту гору степову Та й за службу бойову Люди після бою Звали дзвін-горою. Ще і досі серед поля височить гора І вершиною своєю небо підпира, І хоч зникли дзвін медяний, вежа й загородка, Місто славне і понині звуть Звенигородка…

Таки били тут татарів, незвичних до пішадрала, а на гору, на стрімкі схили ні один татарський кінь не міг вилізти знизу. Високі стіни, таємні ходи для постачання води та їжі робили Звенигору неприступною. Не один татарин знайшов тут собі смерть. Одна з маленьких річок тут і досі зветься: Погибна. А Тікич сотні літ звуть Гнилим через тисячі татар, яких скинули в річку й перебили всіх до одного. Тоді й загнила річка від ворожих трупів на все літо.

…Ті, хто з нами воює, забули: ми козацької крові! Гонта бився тут зовсім недавно! Російська армія захопила останніх знекровлених гайдамаків й передала на страшну смерть полякам. З поранених живцем знімали шкіру, саджали на палі, пекли на вогні живими. Залізняка закували в кайдани й відправили до Сибіру.

З останнього крику катованих гайдамаків — пройшло трохи більше, ніж сто років…

Розділ 12
Максим Рудинський. Уляна

Серпень 1919 р.

Нарешті Рудь під’їжджав до Звенигори. Був обережний: кінні загони Антонова-Овсієнко шастали навкіл Звенигородки. Скрізь чигала небезпека. Червоних вже шарпали денікінці, білі підступали до Умані й Чигирина. Більшовики потрохи втікали, в Звенигородці наостанок лютував комісар Лазар. Цвітковський кілька разів готував на нього замах, але той був хитрий, як лис. Жив десь за містом, й мало хто знав його в обличчя. Довірені люди сказали Максиму, що Лазар — то видумане ім'я, а живе комісар за дві версти від Звенигородки — в Гудзівці.

Як і радив Юрко, Максим знайшов отамана Цвітковського. Цвітковський базувався в Медвині, в будь-який момент міг підняти «в ружжо» до п’яти тисяч бійців. Тож Рудь відвів сотні на Медвин, щоб люди і коні відпочили після боїв з червоними. Зализали рани. Мав кілька довгих розмов з Цвітковським. Знав його, бо Цвітковський також воював у Григор’єва. За два дні Рудь вирушив на Звенигородку.

Основний загін залишився в Губському лісі. На Звенигору Максима супроводжував десяток найвірніших бійців: Тиміш Нечай, Кость Покотило, Шрам, Данько Легкоступ, Швидкий, Степан Субота, Пилип Зомчара, Донець, Іван Чорний. Через Тікич перейшли вбрід біля Мурзинців, далі — Хлипнівським лісом, через Хлипнівку, аж до Гудзівки. Максим добре знав ці місця, міг іти з заплющеними очима. Цвітковський вогнем і мечем пройшовся по навколишніх селах: розпеченим залізом випалював більшовицьку заразу. Максим ішов на Гудзівку, щоб сквитатися з комісаром Лазарем. А тут не встигли: кажуть, Лазар з «рєвкомом» втік лісом через Майданівку.

Рудь зупинив на вулиці хлопчину років тринадцяти.

— Тебе як звуть?

— Мишко, — сказав той тихо. Дивився трохи злякано — бо в загонах Цвітковського часто одягали будьонівки, зелену військову форму — щоб заплутати комісарів.

— Хочеш стати козаком, Мишко? Таким як він, — показав канчуком Рудь на Тимоша. Червоний шлик, шабля на боці, карабін-маузер.

— Так, дядьку, хочу.

— Тоді поклич до мене Уляну. Он із тієї хати, під горою. Тільки потім мовкни, добре? Бо взнаю, що проговорився, скажу, щоб не взяли до коша. Зрозумів? Це буде твоя і моя козацька таємниця. Як комусь скажеш, то когось із них, а може, й мене взавтра підстрелять «красні». Ти ж не хочеш?

— Не хочу… А як вона спита, хто приїхав?

— Скажеш: козак поранений. На вороному коні. Я чекатиму он там внизу, біля річки.

Хлопчик чимдуж побіг до схилу, що вже танув у вечірніх сутінках. Хвилини збігали довго, як вічність.

— Від’їдьте, хлопці, он за той пагорб. Чекайте, поки сам прийду.

— Ой, чий то кінь стоїть,

— стиха затягнули пісню козаки.

Та й сива гривонька Сподобалась мені, Сподобалась мені Тая дівчинонька…

— скоса зирнув на отамана Тиміш.

Про Уляну знав лише він.

— Не хочу, щоб знали. Лазар утік. Він тут озвірів зовсім. Кажуть, забрав в ЧеКа гудзівського діда, якого хтось бачив у