Хантер С. Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

міста, ходячи аеропортом групами по троє-шестеро чоловік. Вони їдуть додому. Наркоконференція закінчилась. Зала аеропорту гуде від голосів. Пиво і Кривава Мері тут і там, почісування під пахвами, натертими ремінцями від кобури. Нема сенсу ховатись. Нехай так і буде… хіба що може вийти на свіже повітря.

Так, щиро дякую. Здається, в мене зламався ґудзик на шортах. Сподіваюсь, вони не зпадуть. Ви ж не хочете, щоб з мене зпали шорти?

Звісно ж ні. Тільки не сьогодні. Тільки не тут, не посеред аеропорту Лас-Вегасу, цього пропітнілого ранку в самому кінці цієї конференції, присвяченій Наркотикам та Небезпечним Речовинам.

«Коли потяг… зайшов на перон… я заглянув їй у вічі…» Огидна музика в аеропорті. «Як важко щось казати, коли твоя любов даремна…»

Час від часу мимоволі повертаєшся до тих днів коли все даремно… тотальний облом від початку і аж до кінця; навіть якщо знаєш, що чиниш добре, ти все-одно ховаєшся в кутку й спостерігаєш. Може про щось думаєш. Відкинудаєшся на дешевому дерев’яному кріслі, закриваєшся від усього й різко відкриваєш п’ять чи може й вісім банок пива… викурюєш пачку Марльборо, з’їдаєш бутерброд з горіховим маслом і нарешті закидаєшся таблеткою хорошого мескаліну… потім вирушаєш на пляж. Заходиш у прибій, в туман і крокуєш замерзлими ногами лінією води… минаєш зграю чайок… байкерів, пікаперів, дурнуватих дівчаток, психопатів та селюків, котрі самотньо бродять поміж дюн і тапчанів.

Звісно, з цими людьми ти ніколи не познайомишся, тільки якщо ти не щасливчик. Просто пляж – не настільки складна річ, як аеропорт Лас-Вегасу зранку.

Я почувався дуже помітним. Амфетаміновий психоз? Параноїдальне божевілля? Що це? Мій аргентинський багаж? Те, як я шкандибаю, що всі сприймають мене так, немов я щойно був звільнений зі служби підготовки офіцерів? Дійсно. Цей чоловік ніколи не зможе ходити прямо, капітане! Тому що она нога в нього коротша за іншу… Не набагато. Три дев’яті фута, що на дві дев’яті більше, ніж може стерпіти капітан.

Тож наші шляхи розійшлися. Він взяв на себе командування в Південнокитайському морі, а я став доктором гонзо-журналістики… через багато років, коротаючи час в аеропорті Лас-Вегаса, мені до рук потрапила газета, в якій писалося, що капітана жорстоко вздрючили:

КАПІТАНА КОРАБЛЯ ВБИТО В СУТИЧЦІ З МІСЦЕВИМИ ПІСЛЯ «ПОМИЛКОВОЇ» АТАКИ НА ГУАМ.

(АОР) – репортаж з борту корабля ВМС США. Crazy Horse: десь посеред Атлантичного океану (25 вересня) – Весь екіпаж цього найдсучасного лайнера, складом у 3485 осіб, перебуває в траурі після того, як п’ять їхніх службовців, на чолі з капітаном, були порізані, мов ананас у сутичці з героїновою поліцією в нейтральних водах порту Хог Сі. Доктор Бур, корабельний капельдинер, на світанку прочитав молитву над поляглими. Військовий хор проспівав над ними «Tom Thumb’s Blues»… тіла віддали водам Атлантичного океану під наглядом офіцера, на прізвисько «Командир». Незадовго після церемонії, між членами екіпажу розпочалась бійка і зв’язок з кораблем перервався на невизначений період. Офіційний представник штабквартири флоту на Гуамі сказав, що вони відмовляються коментувати події на судні й відсилають на місце інциденту своїх спеціалістів з Нью-Орлеану на чолі з окружним прокурором Джеймсом Гаррісоном.

…Для чого псувати собі настрій, якщо це все, що вони можуть запропонувати в своїх газетах? Агню мав рацію. Преса є зброєю жорстоких виблядків. Журналістика – це вже не професія чи ремесло. Це дешеве звалище виродків та мудаків – фальшиві двері на задвірки життя, брудна засцяна дірка, трахнута цензурою, достатньо глибока для того, щоб будь-який алкаш зміг звернути в неї з тротуару і подрочити, немов шипанзе в клітці.

14. Прощавай, Лас-Вегасе… «Благослови вас Боже, Свині!»

Я тинявся аеропортом, розуміючи, що я все ще ношу бейдж працівника поліції. Це був пластиковий прямокутник, на якому було написано: «Рауль Дюк, Спеціальний Агент, Лос-Анджелес». Я побачив його в дзеркалі над пісуаром.

Я подумав, що варто було б позбачитись цієї штуки. Зірвати її к бісу. Захід завершено… і не зроблено жодних висновків. Принаймні для мене. І, звісно ж, не для мого адвоката – який також носив бейдж – але він був знову в Малібу, лікував свою паранойю.

Увесь цей захід був простим марнуванням часу, просто привід для тисячі копів провести кілька днів у Лас-Вегасі за рахунок платників податків. Ніхто не вивчив нічого – принаймні, нічого нового. Крім, хіба що… все, що я звідти виніс, це те, що Асоціація Окружних Прокурорів уже десять років ганяється за жорсткою правдою, жорстокою реальністю, котрій вони дали найменування «Наркокультура» в році Господа нашого 1971.

Вони все ще промотують гроші платників податків на фільми типу «небезпеки ЛСД», в той час, як кислота для всіх, крім копів, стала свого роду «Студебекером» у світі наркотиків; популярність психоделіків упала настільки, що серйозні дилери вже давно перестали мати справу з якісною кислотою чи мескаліном, а кількість їхніх клієнтів обмежується тридцятьма з лишком застарілих торчків, таких як я та мій адвокат.

Сьогодні на ринку актуальні депресанти. Червоні й смек – барбітура й героїн – і погана доморощена трава розповсюджуються разом з миш’яком чи кінськими транквілізаторами. Те, що продається сьогодні, це пиздець Твоєму Мозку – речі, які на короткий час стимулюють його, а потім розмелюють в шмаття на дуже довгий період. Ринок розрісся з гетто до передмість.

Зараз в моді штуки, що мажуться по вені… на кожного спідового фріка, що відійшов від справ, знаходиться 200 хлопців, що сидять на голці. Вони навіть ніколи не думали пробувати спіди.

Стимулятори вже не в моді. Метедрин зараз, в 1971, така ж рідкість як і справжня кислота чи ДМТ. «Розширення свідомості» кануло в лету разом з ЛБДж[17]… той факт, що разом з Ніксоном прийшли депресанти, не вартий нічого в історичному плані.

Я увійшов до літака без жодних проблем, не зважаючи на огидні вібрації від інших пасажирів… але мій мозок був уже настільки випалений, що мені було б байдуже, навіть

якби я ліз на борт повністю голий і вкритий гнійними виразками. Знадобилася б дуже велика сила, щоб скинути мене з літака. Я був настільки стомлений, що вже починав звикати до постійної істерії. Здавалось, що найменше непорозумінння зі стюардесою зведе мене з розуму чи просто доведе до сліз… і, здається, вона це розуміла, тому що поводилася зі мною дуже чемно і привітно.

Коли я попросив ще льоду для своєї Кривавої Мері, вона швидко виконала моє побажання, а коли в мене закінчились сигарети,