Володимир Кирилович Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

class="p1">— Дозвольте, Якове Василевичу, ви не маєте, нарешті, ніякого права…

— Е, дайте ви мені спокій з вашими правами! А ви маєте право калічити дівчині життя?

— Та хто калічить?! Хто калічить?! — раптом схопившись на ноги, пронизливо, трохи не з вереском, тоненьким голоском кричить Панас Павлович і червоніє так, що аж сльози йому виступають на очах. — Хто калічить?! Як ви смієте мені це казати? Коли ви, коли я…

— Заспокойтесь, Панасе Павловичу!

— Ви не смієте! Ви не розумієте! Я, може, через це все був на волосинку від смерти! Я не можу більше! Розумієте?… Я, може, в сто раз більше покалічений, я — мертвяк, я тільки спокою хочу! Тільки спокою! Нічого мені не треба! Ради Бога, нічого! Робіть, що хочете!..

Він сідає в фотель і несподівано ридає, поклавши голову на поручень фотеля й одвернувши її вбік. Пенсне падає на підлогу, і я кидаюсь підіймати його. Це трохи втишує його. Він сидить довго, дугою зігнувшись у фотелю й, нарешті, випростовуєгься. Я ходжу по кабінеті.

— Простіть, Якове Василевичу, страшенно нерви попсувались у мене за цей час! Я подумаю ще про це… Занадто рішучий крок… Це, дійсно, може змінити все життя…

— Тут думати нема про що, — похмуро відповідаю я — Так, чи ні, от і все! Все вже обдумане, треба рішати. Ні, так ні! Будьте спокійні, Олександра Михайлівна багато на цьому не стратить! Хиба що тільки виграє. З її красою, розумом, характером вона знайде гідного себе. За це можна не турбуватись! Головне, виразно й точно відповідайте!

Панас Павлович здивовано кліпає очима.

— Вона сама сказала, що знайде… иншого?

— Цього не кажуть, це роблять. І будьте певні, що я перший постараюсь, щоб вона це зробила.

На губах Панаса Павловича закисає розгублена усмішка.

— Я ж не сказав, що не хочу! Це треба обміркувати.

— А я вам кажу, що міркувати нема чого. Так, чи ні? Більш од вас нічого не вимагається. Може, ще з Варварою Хведорівною бажаєте порадитись?

— А з Шурою можна побалакати?

— Прошу дуже! Але негайно.

Панас Павлович дивиться на годинника, потім заклопотано поглядає на телефон, знову на годинник і миттю каже рішуче:

— Ну, їдьмо!

— От так би й давно!

Я підвожу його до дому Олександри Михайлівни, прощаюсь, і пішки вертаюсь назад. Без мене вони краще збалакаються. Я потираю руки й весело усміхаюсь, уявляючи собі величну Варварочку.

— — — —

Вечір темний, задумливо-тихий, притомлений. Небо, як густо-синій шовк; на йому хтось розсипав живе срібло, й воно розбилось на безліч дрібних, тремких крапельок, що відбивають блакитним, зеленим і жовтяво-червоним світлом. Затишно й мирно під цим темним покровом.

І що ближче я підходжу до дому Шапочки, то тепліще й журніще стає моє почування звязку з небом, будинками, розчиненими вікнами. Мені здається, що я можу ввійти в кожний з цих домів, заговорити з тими людьми, що миготять у вікнах, і вони відповідатимуть мені просто, привітно, трохи сумовито.

От і дім Шапочки, її вікно темне; темно й у вітальні, — мабуть, усі сидять у їдальні. Он червоне вікно, яке було мені таким близьким та хвилюючим у «ніч стояння». До Шапочки не можна йти сьогодні, — я вже був у неї свої два рази цього тижня.

Я сідаю на лаву біля воріт якогось будинку. Паркани палісадників із двох боків утворюють темний коридор з зеленим дахом дерев. По освітленому тротуарі на десять кроків од мене проходять люде; їм мене не видко, а я стежу за ними, поки вони не ховаються за палісадниками. Брук блищить од світла ліхтарів. Десь грають на басолі, й її згуки подібні до грудного, низького жіночого голосу.

Я думаю про Шуру, Панаса Павловича, Варвару, але вже нема ні зловтіхи, ні задоволення, неначе я виїхав з міста кудись далеко й на довго.

По тротуарі цокають чиїсь кроки, міркуючи по згуку, жіночі. Постукують нехапливо, ліниво. З'являється біла сукня, знайома торбинка, нарешті, вся Шапочка в білому, мережаному капелюсі. Я притьмом устаю й мимохіть гукаю голосно:

— Ганно Пилипівно!

Шапочка повертає голову й зупиняється, вдивляючись у мене. Я похапцем підходжу до неї.

— А, це ви? — каже вона протягом. — Знову блукаєте?

В голосі незвична, невластива їй утома й повільність.

— Ви там сиділи? Я теж хочу посидіти.

І простує до воріт.

— Сідайте й мовчіть! Я не хочу балакать.

Сердиті, тужні нотки; рухи мляві, знеможені, як у п'яної. Торбинку вона кидає на лаву і спиною спірається на стіну. Зпід капелюха в півтьмі мені видно тільки шматочок щоки, вуста й підборіддя. Губи заломлені гидливо і здаються спухлими. Від неї йде теплий, молочний запах, як од дітей. Я почуваю зворушення, жалощі, й мені хочеться всадовити її зручніще, прикрити чимнебудь, погладити по стомлено-кинених на коліна руках і спитати: «Що з моєю Шапочкою? Що з моєю маленькою дитинкою?»

— Розкисла я! — раптом жалібно й сердито каже вона. — Казала ж, не треба йти на музику!

Я мовчу й обережно беру торбинку, почуваючи до неї рідну ніжність. Срібне плетіння м'ягко, податливо гнеться в моїх руках. Намацується щось тверде, мабуть, дзеркальце, портмоне і щось м'ягке, мабуть, хустка.

— Що ж ви мовчите?

— Ви ж заборонили мені балакать.

— Будь ласка, не робіть із мене панночки! «Заборонила!» Яка слухняність і покора!

Вона мовчить, не рухаючись і безживно тримаючи руки на колінах.

— «Заборонила!» Всі «ухажори» страшенно люблять удавати з себе покірних рабів. «Ах, скажи мені кинутись униз головою!» І бреше ж, дурень, не кинеться! Яка йому користь? Він же жде за це нагороди. А як він її матиме, коли вб'ється? І бреше!

Дивно, чого я в присутности сеї дівчини раз-у-раз почуваю таку несмілість, наче несу в руках щось дуже тендітне і що-хвилини боюсь упустити. Це, кінець-кінцем, стає невигідним для мене.

— А прекрасна дама так і тане: от любов! Униз головою готов! Через щось раз-у-раз униз головою. Як жаба з високого берега.

Шапочка раптом сама сміється, мабуть, виразно в'явивши собі постать «ухажора» в образі жаби, що плигає з берега.

— А потім цей лицар хляпає пантофлями, бурмоситься за пересмажену курку, пропадає ночами і вважає, що він нещасна жертва і страдник. Що ви мовчите?

— Я слухаю.

— А вниз головою не готові плигнуть?

Вона всім тілом помалу повертається до мене. В її очах і губах лінива насмішка.

— На віщо взяли торбинку?

— Щоб не забули.

— Яка дбайливість! А чому ви не приносите мені в гарненьких коробочках цукерків? Дивно, їй-Богу! В мене був один «ухажор», приятель Семена Семеновича, — теж