Чак Паланік - Прокляті

життя після смерті, то будь ласка: на похороні ніхто так сильно не горює, як сам щойно померлий. Ось чому я відчуваю таку жалюгідну вдячність, коли, відвернувши очі від цієї гнітючої, але мальовничої картини, я бачу чорний лімузин «Лінкольн», припаркований на узбіччі, що відпочиває на тому кінці алеї кладовища. У сяючій, протертій воском, відполірованій чорноті його боків віддзеркалюється вся армія присутніх на похороні… синє небо… могильні камені «Форест Лоун»… насправді, в них віддзеркалюється геть усе, окрім мене, бо у мертвих немає віддзеркалень. На землі мертві не відкидають тіні, їх не видно на фотокартках. Але найкраще за все те, що поряд із лімузином стоїть шофер у формі, волосся його ховається під картузом із козирком, а добра половина обличчя — під сонцезахисними, дзеркальними окулярами. У правій руці, затягнутій у чорну рукавичку, він тримає білу табличку з написом великими друкованими літерами: «Медісон Спенсер». У шофера на лацкані висить маленький хромований бейджик, на якому вигравіруване його ім'я, але не варто витрачати час і читати його, бо я з досвіту знаю, що вже через мілісекунду забуду, як його звати, і стану називати його просто Джордж.

Оскільки я півжиття провела у таких орендованих машинах, то знаю, як треба поводитися. Я роблю крок, потім другий, потім третій до машини, і шофер, не промовляючи ані слова, відчиняє дверцята і робить крок убік, даючи мені можливість сісти. Він трохи вклоняється і торкається краєм таблички краю свого кашкета, віддаючи мені честь. Як тільки штанини моїх шортів зручно влаштовуються на сидінні, шофер гучно зачиняє дверцята: цей звук якісної американської дорожньої яхти такий важкий і приглушений, що примушує забути про існування будь-якого дихаючого, живого світу поза його межами. Вікна так сильно тоновані, що я опиняюсь у коконі, що гойдається, з чорної шкіри, запаху поліровки для меблів, холодного повітря з кондиціонера і мідного оздоблення інтер'єру. Єдині звуки надходять від старомодного скла, що розділяє водія та пасажирів. Під загальним запахом шкіри ховається ще один, тонкіший; таке відчуття, наче хтось нещодавно почистив і з'їв у салоні варене яйце: це тонкий запах сірки чи метану. Також я відчуваю запах попкорну… попкорну й карамелі… так, це кульки з попкорну. Маленьке віконце в центрі перегородки зачинене; але я чую, як водій сідає за кермо й пристібується. Мотор заводиться, і машина повільно, майже ліниво рухається вперед. Минає довга хвилина, і передня частина машини підіймається. З'являється асоціація з підйомом на перший пагорб американських гірок чи з неможливо крутим підйомом, що необхідний для «Гольфстріму», аби відірватися від льотної смуги маленького аеропорту в горах, у місті Локарно, що в Швейцарії.

Підбите й оббите шкіряне лоно, чим насправді є заднє сидіння лімузина… як тільки ви опиняєтесь у такому місці, треба змиритися з тим, що ви на дорозі до Аїду. У кишені для журналів знаходиться звичайний набір чтива, включаючи «Голлівуд Репортер», «Верайєті» та примірник «Веніті Фер», з обкладинки якого посміхається моя мати; усередині вона ж розбризкує свою містичну тарабарщину про те, що «немає нічого важливішого за Землю». Її так відфотошопили, що я майже не впізнаю її.

Отже, батьки багато розповідали мені про «могутність контексту», і Марселя Діошана, і про те, як навіть пісуар може стати предметом мистецтва, коли його повісити на стіну модної галереї. І що майже будь-кого вважатимуть кінозіркою, коли надрукувати їхнє фото крупним планом на обкладинці журналу «Веніті Фер». Але саме з цієї причини я так, так, так вдячна за те, що до життя після смерті мене відвіз лімузин «Лінкольн», а не автобус, чи катер, чи якийсь інший вагон для худоби, третьокласна форма спітнілого масового перевезення. Тож іще раз дякую тобі, Сатано.

Різкий кут підйому траєкторії машини й сила тяжіння, що зросла в результаті цього, утискають мене глибше в шкіряну оббивку. Маленьке віконце в перегородці відчиняється, і в отворі з'являються сонячні окуляри водія, обрамлені в дзеркальце заднього виду. Говорячи зі мною через посередництво власного віддзеркалення, водій питає:

— Вибачте, коли моя цікавість здасться вам недоречною, але… ви, часом, не родичка кінопродюсера Антоніо Спенсера? — з усіх рис його обличчя мені видно лише губи, які розтягуються у посмішці, що скоріше нагадує моторошний вищир.

Я дістаю з кишені на дверцятах примірник «Веніті Фер» з фотографією моєї матусі, підношу його до свого обличчя і кажу:

— Бачите якусь схожість? На відміну від мами, у мене є пори… — я вже засинаю, провалююсь у сновиддя. На жаль, я вже відчуваю, до чого він хилить.

Шофер зазначає:

— Я і сам трохи бавлюсь написанням сценаріїв.

Отож, звичайно, я здогадувалась, що саме цим усе закінчиться. З того самого моменту, як побачила машину. Усіх водіїв звуть Джордж, і всі водії в Каліфорнії мають при собі сценарій, і намагаються влаштувати його до вас, і з того часу, як мені виповнилося чотири роки (коли я поверталася додому з Гелловіна, з торбинками, повними довбаних сценаріїв), я навчилась впоруватися з такими ситуаціями. Тато сказав би: «На жаль, зараз ми не починаємо нових проектів…» Тобто: «Йди, віднеси свій бісів сценарій якомусь невдасі, нехай фінансує». Але незважаючи на дитинство, яке я провела у напруженому навчанні принципам ввічливої відмови, ніжного вбивства надій і мрій помірно обдарованих, палких молодих талантів… може, просто через те, що я виснажена… може, через те, що я усвідомлюю: вічне життя після смерті здаватиметься мені ще довшим, коли у мене не буде можливості відволіктися навіть на низькопробне чтиво… я кажу:

— Звісно. Дайте мені чистовий варіант рукопису, я продивлюсь його.

Коли я відходжу до сну, все ще стискаючи в руках примірник «Веніті Фер» із фото моєї матусі на обкладинці, я відчуваю, що передня частина машини більше не підіймається до небес. Вона вирівнялась, наче ми переїхали гребінь гори, і починає знижуватися. Повільно, ризиковано, вертикально прямо занурюватися.

Дивлячись на мене з дзеркальця заднього виду, все ще посміхаючись, водій каже:

— Мабуть, вам краще пристебнутися, міс Спенсер.

Коли я чую це, то упускаю журнал, і він падає, пролітає крізь віконце в перегородці й приземлюється просто на вітровому склі.

— І ще одне, — продовжує водій. — Коли ми дістанемося місця призначення, краще не торкайтеся ґрат клітки. Вони досить брудні.

Машина важко падає, занурюється, пірнає з неможливою швидкістю, у вільному падінні, що постійно прискорюється, і я швидко, хоч і сонно, застібаю ремінець безпеки.

Розділ двадцять сьомий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Завдяки самій своїй природі, історії, що їх розповідають від другої особи, можуть містити