Артур Чарльз Кларк - 2001: Космічна одіссея

Брама була живою істотою, то відчувала б захват, але вона не мала жодних емоцій. Навіть якби такий довгожданий корабель пройшов тепер повз неї, вона не відчула б розчарування чи досади. Брама чекала три мільйони років і була готова чекати довіку.

Вона спостерігала й занотовувала, як гість із далекого світу перевіряв швидкість струменів розжареного газу. Зараз вона відчула ніжний доторк випромінювання, що намагалося проникнути в глибини її таємниці. Але не змогло.

Тепер корабель вийшов на орбіту, низько обертаючись навколо поверхні цього дивного місяця. «Діскавері» звертався до Зоряної Брами, спершу почав відраховувати від одного до одинадцяти, знову й знову. Відтак перейшов до складніших сигналів на багатьох частотах — ультрафіолетових, інфрачервоних, рентгенівських. Зоряна Брама не відповідала, їй нічого було сказати.

Потім минула тривала пауза перед тим, як Брама помітила: якийсь об’єкт спускається вниз із корабля на орбіті. Вона понишпорила у своїй пам’яті, і логічна послідовність привела її до рішення, відповідного до рекомендацій, які їй дали вже хтозна й коли.

Під холодним світлом Сатурна Зоряна Брама пробуджувала сили, що дрімали в ній.

Розділ 39

До ока

«Діскавері» мав такий вигляд, який, Боумен пам’ятав, він мав із космосу, коли плавав на орбіті Місяця, чий серп захопив півнеба. Можливо, відбулась одна незначна зміна, хоч і не напевно: фарба численних написів, що окреслювала призначення його різноманітних люків, з’єднань, центральних вилок та іншого спорядження, зблякла під постійним впливом немилосердних сонячних променів.

Те саме Сонце тепер стало об’єктом, який не впізнала б жодна людина. Воно було набагато яскравіше, тож уже не здавалося пересічною зіркою, але на цей маленький диск можна було спокійнісінько дивитися. Воно не гріло, коли Боумен тримав руки без рукавичок на склі космічної капсули, шкіра зовсім не відчувала тепла. Із таким самим успіхом він міг спробувати зігрітися в променях Місяця. Власне ця обставина, а навіть не чужопланетний ландшафт навкруги болюче нагадала йому, як далеко він зараз від Землі.

Тепер він покидав корабель, можливо, назавжди покидав металевий світ, який став йому домом на багато місяців. Навіть якщо він не повернеться, «Діскавері» й далі виконуватиме своє завдання, посилатиме сигнали на Землю, поки обладнання не вийде з ладу.

Утім, що станеться, якщо він повернеться? Ну, він зможе ще протриматися живим і навіть при здоровому глузді кілька місяців. А що далі? Система гібернації не спрацює без комп’ютера, який би її контролював. Він ніяк не може вижити до того часу, коли «Діскавері II» вийде на орбіту Япета за чотири чи п’ять років.

Боумен відігнав від себе ці думки, щойно попереду в небі засвітився золотавий півмісяць Сатурна. За всю історію він був єдиною людиною, яка спостерігала це видовище. Для решти Сатурн — завжди повністю освітлений диск, цілком повернутий до Сонця. Зараз він нагадував тонкий лук, а кільця формували лінію поперек нього, як стрілу, що ось-ось буде випущена в лице самого Сонця. Крім того, у лінії кілець палала яскрава зірка Титана, зблискували тьмяніші іскри інших супутників. До тієї пори, як мине це століття, люди відвідають їх усі, але які саме таємниці приховують ці небесні об’єкти, першопроходець системи Сатурна Девід Боумен ніколи не дізнається.

Астронавт підлітав до різко означеної межі сліпого білого ока, залишилася тільки сотня миль, отож він мав наблизитися до своєї мети менше ніж через десять хвилин. Боумен шкодував, що тепер не має іншого способу поговорити з Землею, його слова досягали рідної планети за півтори години, рухаючись зі швидкістю світла. Чи існувала б на світі гіркіша іронія долі, якби внаслідок якоїсь поломки в блоці реле астронавт, який пролетів мільйони миль і вижив у жахливій катастрофі, навіки зник би в тиші й ніхто ніколи не дізнався б, що саме з ним сталося.

«Діскавері» досі стояв яскравою цяткою в чорному небі попереду. Боумена тягнуло назад до корабля, коли він набирав швидкість під час спуску, але космічна капсула швидко урвала цей зв’язок, і корабель виплив із поля зору, залишивши свого єдиного мешканця самотнім на сяйливій рівнині з темною загадкою посередині.

Чорний моноліт виплив над обрієм, затуляючи зірки попереду. Боумен розвернув капсулу по осі гіроскопів, а потім використав повну тягу, щоб скинути орбітальну швидкість. Довгою пласкою дугою він спускався до поверхні Япета.

У світі більшої сили тяжіння цей маневр потребував би просто колосальної витрати палива. Але тут космічна капсула важила лише кілька кілограмів, одначе все одно в Боумена залишалося хіба що кілька хвилин до тієї миті, як він підійде критично близько до межі свого запасу палива й уже не зможе повернутися на «Діскавері», який ширяв на орбіті. Хоч, можливо, немає жодної різниці…

Він летів на висоті близько п’яти миль, прямуючи просто до велетенської чорної маси, що злітала в своїй геометричній досконалості над однорідною рівниною. Моноліт був такий чистий, як і біла рівнина навкруги. Досі Боумен не мав нагоди оцінити його справді гігантські розміри. На Землі знайшлося б усього кілька будівель так само величезних, його ретельно зафіксовані виміри вказували на висоту понад шістсот метрів. Наскільки астронавт міг судити, пропорції були такі самі, як у МАТ-1 — дивовижне співвідношення 1:4:9.

— Я лише в трьох милях від об’єкта, тримаю висоту тисяча двісті метрів. Досі ніяких проявів активності, плита не реагує на жоден подразник. Поверхня абсолютно гладка й чиста. Напевно, ви б не здивувались, якби тут була купа метеоритних уламків! Аж ні, усе чисто! Жодних уламків і на даху, я вважаю, доречно назвати це дах. Не помітно й жодних отворів. Я сподівався, що є якийсь прохід усередину…

Тепер я прямо над ним, завис на висоті сто п’ятдесят метрів. Не хочу гаяти часу, бо «Діскавері» скоро з’явиться на горизонті. Приземляюся. Поверхня здається досить міцною, але якщо це й не так, злітатиму одразу.

Хвилинку, коїться щось дивне…

Голос Боумена завмер, бо він сам геть розгубився. Він не злякався, просто не міг описати словами те, що бачив.

Секунду тому астронавт зависав над велетенським прямокутником двісті п’ятдесят метрів завдовжки і шістдесят метрів завширшки з чогось, що скидалося на каміння. Проте тепер здалося, що поверхня плити відступила від нього. Немов оптична ілюзія, коли тривимірний об’єкт вивертається всередину, а його найдальші й найближчі частини міняються місцями.

І таке перетворення сталося з величезною, напевно, твердою плитою. Неможливо, нереально, але це більше не був моноліт, що височів над пласкою рівниною. Те, що скидалося на дах плити, пішло в нескінченні глибини; на одну запаморочливу мить Боумену здалося, що