Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

— Менше їх читай, — відрізав Червоний, тут же уточнивши: — Тобто аби ти справді читав москальську писанину, то знав би: вони, навпаки, пишуть, що нас багато, ми озброєні до зубів і готові по-звірячому вирізати тих, хто має сміливість стати під серпи з молотами та присягнути Сталінові. Вони вважають нас, друже Довбуш, сильними. Добре, що не знають, які насправді справи.

— Хіба все так погано?

— Та хоч на ваш відділ глянь. Зброя іржавіє.

— Маємо наказ свого командира…

— Де той командир? — Червоний підніс голос, його почули вояки, озирнулися, він заговорив тихіше. — Є інший наказ, від крайового проводу. Треба активізувати, а коли зовсім точно — відновити бойові дії в районі Луцька. Бити точково, малими летючими групами. Так склалося, що мій відділ дістався до Ківерцівського лісу, закріпилися там. Найближче до нас — ви, тож об’єднатися не так провідник велів, як сам Господь Бог. — Уперше за весь час Червоний посміхнувся тонкими потрісканими губами. — Туди один перехід. Твої люди відпочили, час знову до зброї.

— Але ж наказ…

— Доста. Маємо інший наказ. Найближчим часом треба відповісти на заручників — спробувати захопити котрогось енкаведиста. Звісно, офіцера. Бажано — живого. Потім совєти отримають повідомлення: війна війною, мирні мешканці в ній страждати не повинні. Нехай відпускають людей, отримають своїх назад.

— Це теж наказ проводу?

— Це мій план, — просто відповів Остап. — З Луцька там тягнеться одна з важливих трас, залізниця поруч. Багато хто їздить. Саме тому дорога вважається спокійною. Так, на повстанську армію зважають. Проте совєти переконані: коли вже ми воюємо, то тепер подалі від доріг, де щодня переміщається багато колон та окремих автівок. Удару з Ківерцівського лісу не чекають.

— Східняк…

— Годі вже про нього. — Хорунжий почав дратуватися. — Або заліг глибоко й перечікує. Або вже вислизнув. У обох випадках твій командир знає, куди йти. По наших хатах підуть естафети з повідомленням, де на нього чекатимуть. Підберуть. Не ми, так інші. Йому б вибратися, бо поки нема, про що говорити. — Червоний докурив до краю, розім’яв крихти тютюну пучками. — Виступаємо в район Йосипівки, як стемніє. Керуй, друже Довбуш, це не обговорюється.

— Ні. Є, що обговорити, друже Остап. Саме через новий наказ.

— Важливе?

— Дуже. Грак на моєму місці знаєш, як би сказав? Може, то є зле, що ми тут рани зализали й сили зберегли, жирком навіть почали обростати. Та добре, що на місці сиділи, бо інакше попалилися б усі. Зрадник бо у відділі.

Очі хорунжого звузились.

— Зрадник? Як знаєш?

— Хай він сам розкаже. Погодься, маюче таке, далеко не підемо. І шкоди не встиг заподіяти, це добре. Весь час тут, на очах.

Остап розстебнув кобуру.

— Хай закличуть до бункеру. Поговоримо. Ну, як ти помиляєшся…

Чотар віддав зброю, підкорившись наказу.

Це не віщувало нічого доброго, і Мирон глянув на Цвяшка, що стояв неподалік, уважно стежачи за тим, що відбувалося. Хоч нічого особливого поки не було. Чотареві лиш наказали зараз іти до командира, хай навіть уперше за весь час, поки новачки перебували в таборі. Інших вояків так само викликали для окремих розмов. Проте отак, при всіх, карабін ні в кого не забирали.

Відтоді, як Східняк пішов з малою групою, залишивши вирішення питання новачків до свого повернення, Довбуш виконував його наказ. Чотаря з Цвяшком годували, як інших, видали трофейні німецькі карабіни, щоправда — чомусь без набоїв, і вони разом з іншими щодня вправлялися на плацу. В охорону жодного з них не ставили, вони взагалі не мали права виходити за межі бази, і Степан сприйняв це на диво спокійно. Схоже, йому ліг на душу подібний підхід. Коли Мирон бурчав, незадоволений напівтюремним, на його думку, становищем і навіть обурювався тихо, що заради такого не варто було приставати до повстанців, Цвяшко щоразу опускав товариша на грішну землю коротким:

— То в московську армію ліпше? — І відразу додавав: — Для чого тоді тікав? Чому до мене підійшов? Сидів би собі тихо. Уже б присягнув Радянському Союзу, біг би в атаку, кричав «ура».

— Не розумієш, — зітхав Чотар. — Я свідомо прийшов сюди, правда. Але ж бачиш, тут ставляться, мов до ворога. Не довіряють.

— Чекай, ось у першому ж бою себе проявиш як слід.

— Де той бій! У нас не зброя, а ломаки.

— Хе-хе, ворога треба вчитися й дубцями бити. — Цвяшко зімітував замашний удар, зловив збентежений Миронів погляд, вишкірився, хлопнув по плечу. — Жартую, жартую. Рано чи пізно все тобі буде. Послужиш Україні. Школять нас не дарма. Я ж бачу, чоловіче, ти ломаку частіше тримав, ніж гвинтівку.

— Ой, пішов ти до сраки…

Так або приблизно так завершувалася всякий раз їхня розмова, після чого Чотар знову сопів, але терпів ази військової партизанської науки. Але йому веліли віддати зброю, від якої не було користі і яка, без набоїв, нікому не загрожувала.

Саме ця обставина змусила Мирона нервувати, коли, нахилившись, аби вберегти голову, ступив до командирського бункера.

Звісно, Чотар знав — друг Довбуш на кілька днів кудись щезнув. Будучи свідомий: ані йому, ані комусь іншому він звітувати не зобов’язаний. Уже встиг трошки почути про хорунжого Остапа — за нього й раніше ходили тереном різні чутки. Був момент, коли Мирон засумнівався, що це реальна, жива людина, а не командир, вигаданий референтурою пропаганди для введення ворога в оману. Та сама слава, яка випереджала Остапа й, здається, існувала вже окремо від нього самого, додатково стривожила Чотаря.

Поза сумнівом, зараз тут головний він, а не Довбуш.

— Сідай, — не запросив — наказав Остап, і Чотар примостився на краєчок збитого з ящиків ослона. — Мирон Чотар?

— Та ніби.

— Що значить — ніби? — жорстко запитав хорунжий. — Забув, як тебе звати?

— Я назвався раніше. Ось, другові Довбушу, — кивок у бік чотового. — Та коли вже питаєш, виходить, маєш якісь сумніви.

— А ти відповідаєш, наче сам у собі не певен.

— Мирон Чотар, — твердо повторив той.

Остап прихилився спиною до обшитої грубими дошками стіни, подивився на вогонь гасової лампи, схрестив руки на грудях. Світило не яскраво, і Миронові здалося — хорунжий вирішив подрімати. Натомість Довбуш подався вперед, сперши лікті на саморобний стіл.

— Той самий Мирон Чотар, котрий восени тридцять дев’ятого ходив селом і агітував за совєти?

Він сахнувся, потім скочив, ніби збирався тікати, і Довбуш теж поволі почав підводитись. Але, враз завмерши, Мирон глибоко вдихнув, промовив:

— У Горянах я тоді не один такий був.

— За себе говори, — зауважив Довбуш. — І сядь, сядь. Нема правди в ногах.