Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

Я не встигла отямитися, як над воронкою, що утворилася, опустився невидимий купол. Скріраніель розплющив очі, разом з Ши вони та сіли на крехтенслоксів, роблячи знак нам. Ми підійнялися у повітря і закружляли над центром воронки.

Рані кивнув Ши-Рансі, і почав читати нове заклинання, а під нами земля сповзала до країв кратера, немов невидимі руки велетня розгрібали грудки глини та каміння, звільняючи прохід до чорного зловісного жерла Огралліязу.

Ельф закінчив і ми спустилися вниз. Біля краю вулкана від сажі нічим було дихати. Ми з Герой і Альгом закашлялися, а ельфи вкрили обличчя плащами й Рані прочитав ще одне заклинання. Сажа вляглася, повітря стало практично чистим.

– Ви не потривожили вулкан? Він не прокинеться, коли ми почнемо спускатися вниз? – Герман із тривогою подивився на ельфів.

– Огралліяз спить майже сім століть. Його й не так трясли мисливці за камінням, – заспокоїла нас Ши-Ранса. – Ви ж бачите, що тут, завдяки їм, практично нічого не росте.

Альг наблизився до краю вирви. Вниз зірвалося кілька камінців. Жодних звуків удару їх об дно вулкана ми не почули. Паніка липкими лапами обійняла мене за плечі.

– Герка, помацаймо глибину, – Альг підійшов до нас.

Хлопці стали поруч і заплющили очі. Минуло близько десяти хвилин.

– Без Дихання Сфайли не впораємося, – Альгін розплющив очі. – Давай так, я творю це заклинання, а ти пускай Мережу Кродерона. Потрібно бачити куди ми спускаємося. Звичайні вогні не допоможуть.

– Руто, – Герман, нервуючи, пощипував підборіддя, – я розумію, що страшно. Тільки, будь ласка, не кричи. Домовимося: після того, як ми спустимося вниз, ти заволаєш, якщо в тому буде потреба. Ми не можемо перервати заклинання. Перервемо – розіб’ємося.

Аргумент був більш ніж вагомим. Від жаху пересохло у горлі. Я почала усвідомлювати, що зараз станеться. Паніка розкрила свої дружні обійми. Падати вниз. Я бачила висоту вулкана. Але вниз – може означати вдвічі, а то й утричі, глибше.

Рані торкнувся мого плеча і простягнув знайому маленьку пляшечку – сопільник. Я вдячно подивилася на нього. І тільки після того, як випила, змогла сказати спасибі. Паніка відступила. Він відкрив мою сумку і поклав у неї шість магоптахів.

– Це вам для екстреного зв’язку. Одного залиште для нас. Хоч Іггірія і буде ментально тримати з вами зв’язок, але перестрахуватися все ж потрібно.

– А як ми зрозуміємо, що вона нас чує?

– Це її клопіт, – Ши-Ранса схопила під руку Рані й притулилася до нього.

– Готові? – Альгін не відводив погляду від воронки.

– Так, – в один голос відповіли ми з Герою.

– Тоді, починаємо. На рахунок три, стрибаймо вниз. Раз, два, три!..

Ми стрибнули. Я міцно заплющила очі та прикусила язика, щоб стримати крик. Мені вдалося. Я по черзі розплющила очі. Ми стрімко летіли в чорну порожнечу. Альг швидко пошепки промовив заклинання, і... наше падіння сповільнилося, з пальців Германа зірвалася ціла гірлянда яскравих магічних вогнів.

З моїх губ зірвався тихий захоплений зойк: застигла лава утворила на стінах вулкана дивовижні візерунки, брутальні й привабливі водночас. Що нижче ми опускалися, то яскравішими ставали стіни: пурпурові й темно-сині розводи, різні відтінки зеленого та жовтого, помаранчеві смуги глини й попелясто-білі крейди. На стінах то тут, то там росли дивні гриби, що ледь світилися. Одні були з великими обвислими капелюшками, інші на тоненьких довгих ніжках, треті – схожі на м’ячі, завбільшки з кулак Грінди. Там, де просочувалася вода – росла зеленувато-синя цвіль. Треба буде набрати всього. Стане в пригоді. Нам ще вчитися і ставити різні експерименти. Хтозна, раптом щось нове і корисне придумаємо?

Ми плавно опускалися вниз. Грибів стало менше, цвіль зникла. Стіни стали просто попелясто-червоними, як застигла луска дракона. Нічого навколо. Зловісна порожнеча і тиша. Ані звуку. Ані шереху. У цій тиші чути було лише шепіт заклинань, які повторювали Альгін із Германом.

Шлях униз здався вічністю. Біля самої землі Альг припинив шепотіти. Герман лише коротко кивнув. І ми опинилися на самому дні Огралліязу. Я подивилася вгору. Знизу вихід здавався маленькою світлою крапочкою. Настільки маленькою, що її можна було прийняти за світлячка.

– Не забилася? – Гера обмацав мої руки та ноги.

– Ні.

– Тоді, озирнімося, – Альгін розірвав мережу магічних вогнів. І кожному дісталося по шість вогників. З них він зробив щось схоже на журавлині ключі.

– Руто, дай нам пташок, і розійдемося. Надсилати тільки в разі, якщо знайдемо щось справді важливе.

– А як ми зрозуміємо важливе це чи ні? – поцікавився Герман, розсовуючи по кишенях магоптахів.

– Не знаю, – чесно зізнався Альг. – Будемо покладатися на інтуїцію.

– Інтуїція тут поганий помічник, – я замислилася. – А є легенда про сльози богині?

– Може і є, я не чув, – задумливо потер перенісся Гера.

– Може, в ельфів запитаємо? – запропонував Альгін.

– Чому ми цього не зробили там? – схрестив на грудях руки Герман.