Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

і сьомим поверхами. Він хрипів, сипів і відпльовувався. Лін стояла над ним зла, руки в боки.

«Ану підводься, свинюко, — сказала вона. — Так, важко. Мені теж. Думай про золото. Думай про науку».

Стогнучи, мов під тортурами, Айзек зіп’явся на ноги. Лін потягла його до ще одних бетонних сходів. Він зібрався з духом і нетвердою ходою поплентав угору.

Сходова клітка була сіра й темна. Світло просочувалося сюди хіба через тріщини у стінах. Тільки зараз, коли вони дібралися до сьомого поверху, сходи почали набувати обжитого вигляду. Під ногами стало збиратися всяке сміття. На кожному поверсі було двоє дверей, і крізь потрощені дошки чулися хрипкі голоси ґаруд.

Айзек тяжко й повільно волочив ноги. Лін ішла слідом, не звертаючи уваги на стенання про серцевий напад. За кільканадцять довгих, болісних хвилин вони дібралися до останнього поверху.

Над ними виднілися двері на дах. Айзек зіперся на стіну й обтер лице. Він був мокрий мов хлющ.

— Дай мені хвилинку, люба, — промимрив він і навіть спромігся вичавити усмішку. — Господечку! Все заради науки, ге? Вмикай камеру... Ну, поїхали.

Він устав, перевів дух і поплентав угору, долаючи останні сходинки до дверей; відчинив їх і вийшов на дах. Лін подалася за ним з камерою в руках.

Очам хепрі не треба було звикати до світла після темряви і навпаки. Лін ступила на бетонну покрівлю, вкриту сміттям і покришеним бетоном, та побачила, як Айзек безпомічно затуляє очі й мружиться. Вона спокійно роззирнулася довкола.

На північному сході височів Пагорб Водуа, звивистим клином виростаючи із землі, ніби намагаючись затулити собою центр міста. Штир, вокзал на вулиці Відчаю, Парламент, купол Оранжереї вивищувалися над опуклим горизонтом. По інший бік пагорба кілометри Грублісу мріли за нерівними вигинами рельєфу. Там і сям з-під листяних шапок визирали скелясті пагорбки. На північ простяглася довга безперервна лінія виднокраю, через заможні передмістя Серполет і Ґалмарш, вартову вежу на Кургані Святого Джаббера, колії Лівої лінії, що врізалися в глиб Гирла й Дзвонаря. Лін знала, що відразу за тими кіптявими склепіннями, за дві милі звідси, лежав звивистий путь Смоли, що тягла навантажені баржі з південних степів у місто.

Коли зіниці звикли до світла, Айзек опустив руку.

Над їхніми головами карколомно кружляли сотні ґаруд. Вони почали спускатися, виписуючи в небі ідеальні спіралі, й врешті приземлилися на кігтисті ноги, стаючи рядком навколо Айзека з Лін. Птахи глухо гупали з неба, немов перестиглі яблука.

Лін нарахувала штук сто, не менше. Вона нервово підступила ближче до Айзека. Зріст ґаруд у середньому був метрів зо два із невеликим гаком на кілька дюймів, і це не враховуючи неймовірних крил, згорнутих за плечима істот. Чоловіки й жінки ніяк не різнилися за статурою й мускулатурою. Жінки носили тонкі сорочки, чоловіки — пов’язки на стегнах й обрізані штани. Та й по всьому.

Лін була півтора метра на зріст. Вона не бачила далі першого кола ґаруд, які оточили їх з Айзеком на відстані випростаної руки, однак було видно, як все більше крилатих істот падає з неба; вона відчувала, як наростає юрма навколо. Айзек неуважно погладив її по плечу.

Декілька силуетів ще ширяли в повітрі, гасаючи й ганяючись одне за одним. Коли останній ґаруда врешті приземлився на дах, Айзек порушив тишу.

— Гаразд, — гукнув він. — Дуже вдячний, що запросили. Я хотів би запропонувати вам дещо.

— Кому вам? — почувся голос із юрби.

— Ну, усім вам. Бачте, я зайнявся одним проектом і... словом, досліджую політ. А ви єдині істоти в Новому Кробузоні, які й літати вміють, і мізки в головах мають. Вірми ж не славляться своїми ораторськими навичками, — весело додав він.

На жарт ніхто не відреагував. Він кахикнув і продовжив:

— Тож, тут така штука... гм... Подумав, може, хто бажає завітати до мене й короткочасно допомогти мені в роботі: показати парочку польотів, дозволити мені зробити кілька зображень крил. — Він потрусив рукою Лін, в якій вона стискала камеру. — Звісно, я заплачу. Був би дуже вдячний за допомогу.

— Що ти робитимеш? — Голос належав одному з ґаруд в першому ряді. Інші повернули до нього голови. «Цей у них за головного», — подумала Лін.

Айзек уважно глянув на того.

— Що робитиму? Ви про...

— Я про те, нащо тобі фотки? Що ти задумав?

— Це... ну... дослідження про природу лету. Розумієте, я вчений і...

— Фігня з-під коня. Як ми знатимемо, що ти не повбиваєш нас?

Айзек здивовано смикнувся. Ґаруди згідливо закивали й закаркали.

— На біса мені вас убивати?

— Просто відвали, містере. Ніхто тут не хоче тобі допомагати.

В юрбі пробігло ніякове перешіптування. Вочевидь, деякі із присутніх все ж готові були взяти участь. Однак ніхто не насмілився суперечити високому ґаруді зі шрамом через усі груди, який щоразу брав слово.

Лін глянула на Айзека й побачила, як у того повільно відкривається рот. Він намагався переграти ситуацію. Вона помітила, як він поліз рукою в кишеню й відсмикнув її назад. Якби він отак зразу почав світити грішми, запідозрили б, що він шахрай.

— Слухайте, — почав він нерішуче. — Я й не думав, що з цим буде якийсь клопіт...

— Може, це правда, може, й ні. Може, ти взагалі з варти. — Айзек зневажливо пхикнув, але здоровий ґаруда продовжив так само глумливо: — Може, це банди вбивць знайшли спосіб підібратися до нас, хлопчиків-горобчиків. «Просто проводимо експерименти...» Так-от, нас це не цікавить, дякую дуже.

— Знаєш, — відповів Айзек, — я розумію, вас насторожують мої наміри. Тобто ви мене геть не знаєте і...

— Ніхто з нас із тобою не піде, містере. Все просто.

— Я добре заплачу. Готовий давати шекель у день кожному, хто готовий прийти до мене в лабораторію.

Кремезний ґаруда зробив крок уперед і загрозливо штовхнув Айзека в груди.

— Хочеш розпанахати нас у своїй лабораторії й подивитися, звідки крильця ростуть?

Інший ґаруда сахнувся назад, промовивши:

— Ти з твоєю жучкою хочете покремсати нас на шматки?

Айзек запротестував і спробував заперечити обвинувачення. Він відвернувся й оглянув юрбу.

— Я правильно розумію, що цей джентельмен говорить за вас усіх, чи, може, хтось усе-таки хоче заробити шекель в день?

Почулося перешіптування. Ґаруди ніяково перезирнулися між собою. Великий ґаруда попереду заговорив, розмахуючи руками. Він розлютився не на жарт.

— Я говорю за всіх! — він розвернувся й поволі оглянув