Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

А як добре, що він – комбат Сусло по закінченні війни почав поступово розкопувати справу зрадника Радянської Батьківщини, який став вояком дивізії ваффен-СС «Галичина»! Звісно, пару діб, пережитих у підземному гаражі Управління МДБ УРСР у Харківській області, не назвеш інакше як паскудними. Шкода, що після тих допитів у нього поменшало зубів, шкода, що зламані колись пальці лівої руки досі нестерпно ниють на погоду. Шкода, що він так і не зрозумів, що таке «штучний перкаль» – усе ж таки тканина чи щось інше… щось дуже-дуже важливе… Шкода, що дружина не тільки пішла від «зека», але і з дітьми бачитися забороняє.

Так, їм обом є про що шкодувати.

Але ж, з іншого боку, до чого добре, що тут, в Охтирці, вони зустрілися одне з одним – дві скалічені життям душі… Добре, що приліпилися одне до одного, що лагідними обіймами й ніжними поцілунками загоїли кривоточиві душевні рани.

А колишнє життя?.. Та нехай воно пропаде, нехай піде порохом на всі чотири боки!!! Бо вони тепер є одне в одного – чого ще можна бажати?..

1959

Камінний господар з берегів річки Снов

Середня школа № 20, Київ, 14 лютого 1959 року

– Тамаро Антипівно, облиште це, будь ласка!

– А я кажу вам: вийдіть з мого кабінету, Ганно Михайлівно!

– Але ж, Тамаро Антипівно, ви самі цю ситуацію і спровокували…

– Що-о-о?! Та як ви тільки смієте?!

– Тамаро Антипівно!..

– Ганно Михайлівно, зізнайтеся, тільки чесно: чого ви хочете?!

– Тобто?..

– Себто ви хочете й надалі працювати в нашій школі чи підете слідом за Фрідою Оскарівною?! Давайте вирішуйте!..

– Тамаро Антипівно, я тут вчителюю трохи довше, ніж ви…

– Ганно Михайлівно, я тут завуч, а ви всього лише вчителька. Отож якщо не згодні працювати в нашому тісному колективі – будь ласка, ми нікого насильно не тримаємо! Пишіть заяву за власним бажанням хоч зараз. Або зачекайте закінчення навчального року й напишете тоді… Але в цій ситуації я розберусь без вашої допомоги. І вчиню так, як годиться вчинити відповідно до всіх обставин.

На цю тираду, сповнену погроз, вчителька не відповіла жодним словом. Повністю задоволена цим, завуч самовдоволено посміхнулася:

– Що ж, товаришко Підшибай, будемо вважати нашу розмову завершеною. А тепер звільніть мій кабінет від своєї присутності, будьте так ласкаві, бо у мене ще багацько роботи.

Знов не промовивши ані слова, вчителька російської мови та літератури розвернулася на підборах, попрямувала до виходу в коридор. «Дверима на прощання не грюкнула, хоча могла б. Отже, будемо вважати це доброю прикметою», – подумала Тамара Антипівна. Потім підвелася з-за письмового столу, підійшла до бічної шафи, розкрила дверцята й одна за одною видобула звідти дві дюжини тек – особові справи всіх учнів «9-А» класу.

Ач, що вигадали, негідники! Уроки зривати… А їхня класна керівниця – ця лицемірка Ганна Михайлівна їх усіх покриває. Отже, заохочує…

Розпустилися, геть розпустилися!!! Страх забули!!! Гадають, якщо настала пора «відлиги», то тепер усе можна?! Е-е-е ні, не вийде!!! По всьому виходить, що ви товариша Хрущова на ХХ з’їзді КПРС чули, але недочули. А дарма. Ох, і дарма ж! Бо хоч у нас і «відлига», та все ж змінювати життя треба обережно, інакше…

Інакше хтозна, куди крива стежина заведе. А тому нічого у вас не вийде: ні у «9-А» класу, ані у його класної керівниці товаришки Підшибай. Давно працюєте, Ганно Михайлівно? Що ж, це так. Але ж треба і честь мати, дорогу молодим давати. А вам, можливо, починати про пенсію думати. Або можна і слідом за Фрідою Оскарівною піти.

Фріда Оскарівна ця клята… З неї все почалося, з неї!..

Подейкують, колись давно – ще до революції серед київської жидви особливо виділявся такий собі купчина Божою милістю Давид Семенович Марґолін. Мав він нібито кілька пароплавів чи щось таке… Неважливо це, не принципово. Головне, що цей пан Марґолін був справжнім прогнилим капіталістом-кровопивцею, запекло експлуатував нещасних трударів, останні соки з них витискав і все таке інше – як там у них, у глитаїв, належить.

Коли злиденні трударі повстали й розірвали кайдани рабства, пан Марґолін з переляку обдристався і втік кудись за кордон, прихопивши нажиті нещадною експлуатацією темних мас капітали. Однак тут, у Києві, лишились якісь його далекі родичі – так, сьома вода на киселі. Була серед них і така собі Фріда Оскарівна Марґоліна, яку влада робітників і селян (ще в той час занадто наївна) вигодувала, виростила і в люди вивела. І стала зазначена купецька племінниця радянською вчителькою історії…

Впертою була просто до неможливості – що для їхнього клятого племені, в принципі, не дивно: замість того, щоб згинути в Бабиному Яру під час фашистської окупації або тихенько зникнути в добу всенародної боротьби з «безхребетним космополітизмом», Фріда Оскарівна й надалі викладала історію в їхній чудовій школі. Природно, обійнявши посаду завуча, Тамара Антипівна Мориченко аж ніяк не збиралась миритися з цією прикрістю. Однак хоч як старалася, та все було марно…

Виручив її чоловік: працюючи в Подільському райвиконкомі, товариш Мориченков мав доступ до місцевого архіву – зокрема, й дореволюційного. Якось він звернувся до редакції «Вечірнього Києва» з проханням прислати кореспондента, який би хоч трохи розумівся на історії. А через місяць у цьому поважному часописі був надрукований фейлетон, де в найтемніших тонах змальовувалася діяльність жахливого мерзотника пана Марґоліна. Киян цей недолугий витвір поставив у тупик: старі люди, які ще пам’ятали дореволюційне життя, глибоко в душі обурювалися безсовісним наклепом, тоді як молодим подібні речі були загалом байдужі.

Однак зовсім не такою була ситуація в столичній середній школі № 20!!! Число «Вечірнього Києва» з надрукованим фейлетоном зачитували до дірок, потім обговорювали публікацію на нескінченних класних зборах. Закінчилося все педагогічною радою, де з генеральною промовою виступила завуч Тамара Антипівна Мориченко. Головна думка її була наступною: не можна й надалі миритися з ситуацію, коли історію викладає вчителька, яка має за плечима свою «темну історію», люб’язно висвітлену шановним міським періодичним виданням!..

Фріду Оскарівну повезла зі зборів «швидка», діагностувавши різке загострення ішемії. Вже перебуваючи на лікарняному ліжку, вона повідомила, що напише заяву за власним бажанням, тільки-но одужає. А отже, вже тепер варто підшукати їй заміну. Тамара Антипівна і тут не розгубилася, й не минуло і тижня, як у школі з’явився новий вчитель історії – ветеран війни Микола Семенович Репей. Щоправда, він вирізнявся не тільки тим, що ходив шкільними