Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

— Коли всі вийдуть, і відвідувачі, і продавці, я займуся ним. Знайду місце, де можна сховатися і пересидіти. Побачимось завтра вранці, у тебе. Давай, іди Марі-Те… Будемо сподіватися, що він стоятиме тихо.

Марі-Те взяла його руку і ніжно стиснула.

— Кайюсю…

Голос її тремтів. Вона не договорила, бо до них швидко збігла продавщиця і скоромовкою сказала:

— Сидіть спокійно! Чекайте на мене, я зараз повернуся. Мабуть, щось надумаємо.

І перш ніж вони встигли щось її запитати, вона рвучко повернулась, перестрибнувши через кілька приступок, побігла сходами нагору, минула прилавок і зникла в службовому приміщенні.

Через кілька хвилин вона вийшла в супроводі двох підсобних робітників магазина, які несли ноші — такими ношами користуються для перенесення меблів.

Жюль Грак глянув на Марі-Те і ледве стримався, щоб голосно не розсміятися.

«З усіх геніальних ідей, ця найгеніальніша. З-під самісінького носа! Шукай вітра в полі. Ніхто не почує і не побачить. Пошилися німці в дурні, з-під рук вислизнув. От тобі й шафа!»

Робітники мовчки підставили ноші під шафу і легко, удаючи, ніби вона зовсім неважка, підняли й понесли її сходами нагору.

Нагорі, спершись на прилавок, стояли й дивилися три німці. Один з них жартівливо вигукнув:

— Побережись, друзі! Струнко! Пропустіть весільну процесію!

Всі троє вибухнули сміхом, і в повітрі запахло сосисками й тушкованою капустою.

Два носії спокійно пройшли в службове приміщення, а продавщиця тихо пояснила Жюлю Граку і Марі-Те:

— Вони її сховають на складі товарів. Не турбуйтесь, там він буде в безпеці. Почекайте мене біля префектури. За п'ятнадцять, двадцять хвилин я зустрінуся з вами, і тоді вирішимо, що робити далі.

Вона посміхнулась, тепер уже зовсім спокійно, чудесною посмішкою симпатичної, вкрай стомленої жінки.

— Ніколи за все життя мені не було так страшно, — промовила вона зовсім просто.

Жюль Грак тільки зараз пригадав усі ті епітети і міцні слівця, якими пригощав він її в думці чверть години тому, і почервонів, а схвильована й розгублена Марі-Те щиро подякувала.

— Наша знайома не поспішає, — сказав Жюль Грак.

Вони прогулювалися під аркадою префектури. Жюль Грак великими кроками ходив вперед і назад, Марі-Те ледве встигала за ним. Кружляв сніг, і мороз хапав за щоки.

Час від часу Жюль Грак крадькома поглядав на Марі-Те. Він не наважувався запитати, звідки вона знає полковника, шефа гестапо.

Наче прочитавши його думки, вона зненацька зупинилась і, посміхаючись, промовила:

— Признавайся, здорово я обдурила полковника Шульца?

— Здорово, нічого не скажеш, але…

Йому було важко починати цю розмову.

— Взагалі я не дуже й ризикувала. Один шанс із двох. Або виявилося б, що це й справді полковник, бо в мене було таке почуття, і тоді мети досягнуто; або це міг бути один з його поплічників, якому було б приємно, що його назвали «паном полковником». Лестощі — це теж зброя. І в цьому разі ми б також виграли. Крім того, знайомство мого батька з подібними людцями теж може стати нам в пригоді.

Помовчавши, вона додала:

— А тепер я питаю тебе, який вихід з цієї халепи? Я не можу йти на той вечір і пити з катом, нехай він сто разів буде ввічливим і галантним. Та ще після того, коли я відмовилась від запрошення батька піти з ним.

Жюль Грак обняв її за талію і засміявся. Засміявся щасливо й задоволено. І так радісно, що Марі-Те здивовано звела на нього очі.

Ганс фон Шульц машинально допив склянку. Думки снувалися в голові неясні, мінливі, примарні.

Він налив ще, ковтнув, стис у долонях склянку з коньяком і задумливо, повільними рухами почав обертати її.

В кімнаті було дуже тепло, він навіть подумав, що добре було б прочинити вікно. Та підводитися не хотілось, приємна втома огорнула його, і він не ворухнувся.

Фон Шульц поставив склянку на стілець поряд себе і запалив сигарету.

«За те, що не вдалося схопити росіянина, я розстріляю кілька заложників. Дюжину. Цілком досить, щоб заспокоїти і втихомирити кандидатів у герої… Але я ще схоплю за комір цього збіглого смертника. Він тут нікого не знає, не знає чужої мови, для нього місто все одно що пустеля. Ні, він довго не протримається… А поки що я накажу розстріляти дюжину заложників».

Він поклав ноги на письмовий стіл і зручніше вмостився у фотелі.

«А дівчинка справді непогана… Вечір буде куди гірший. Але хто знає, може вона зробить його приємнішим? У неї — як це кажуть французи? — ага: eile n’а pas l’air froid aux yeux… багатообіцяючі оченята».

На старому патефоні, що стояв на підлозі, хвилеподібно обертався чорний диск пластинки, і разом з ним коливалась у такт металева трубка з мембраною, почорніла від часу, як лицарський панцир.

Ганс фон Шульц відігнав набридливі думки і приготувався слухати музику.

Зараз буде славнозвісний похоронний марш із «Загибелі богів». Скільки разів і з якою насолодою він слухав цей трагічний уривок, цей марш забуття, що починався глухими й ритмічними ударами, які підхоплював загрозливий вихор теми смерті?

Крізь напівп’яний туман Ганс фон Шульц відчув погану призвістку у вагнерівській музиці, яку йому дарував старий пошарпаний патефон. На мить він згадав кінець богів у Валгаллі, охоплених полум’ям вогнища, яке жерло тіло забитого Зігфріда, і з задоволенням переніс цю сцену в сучасну Німеччину. Фюрер базікає, а справжні націстські ідеали гинуть. Він знизав плечима, і під впливом почуттів, що охопили його, п’яно пробурмотів.

— За Ніцше сп’яніння показує речі в іншому, ідеалізованому освітленні, а у мене воно одягає їх в усе чорне і розчаровує.

Він з подивом