Йон Колфер - Артеміс Фаул. Місія в Арктику

шкіри почали бити струминки пари — таким чином назовні виводилися рештки радіації. Капітан Куць звивалася й дриґала ногами, дедалі глибше занурюючись у калюжу, що утворилася в ямці. Не надто приємне видовище. Лід перетворювався на воду, вода негайно випаровувалась, оповиваючи капітана Підземної поліції клубами туману.

Тепер видніла тільки її ліва рука, але пальці годі було розрізнити.

Раптом Холлі завмерла. Рука її заклякла, а тоді опустилася в туман. Навкруги знову запала глибока тиша арктичної ночі.

Вони підступили ближче, напружено вдивляючись у пасма імли. Артемісові й хотілося подивитися, як там Холлі, але водночас він боявся того, що міг побачити.

Зробивши глибокий вдих, Лаккей почав руками розганяти пасма туману. В ямці все було тихо. Холліне тіло лишалося непорушним, мов могила.

Артеміс нахилився над нею.

— Здається, вона притомна…

Хлопець ще не договорив, як Холлі зненацька сіпнулась. Бурульки звисали з її вій і рудавого волосся. Груди роздувалися, ніби хотіли увібрати якомога більше повітря.

На мить скинувши з себе свою звичайну оболонку крижаного спокою, Артеміс схопив ельфиню за плечі.

— Холлі! Холлі, ну промов до мене хоч слово! Твій палець — з ним усе гаразд?

Ельфиня поворушила пальцями, а тоді зціпила їх у кулак.

— Здається, так, — відповіла — і врізала Артемісові просто межи очі.

Приголомшений хлопець полетів у кучугуру — вчетверте за сьогодні.

А Холлі підморгнула враженому Лаккеєві.

— Отепер ми й поквиталися, — мовила вона.

Командувач Корч мав не так уже й багато спогадів, які були б йому по-справжньому дорогі. Але в майбутньому, у найпохмуріші моменти свого життя, він щоразу викликав у пам’яті цей епізод і тихенько хихотів собі під ніс.

Оперативний кабінет

О’Гира привів до тями біль. Біль? Такого з ним іще ніколи не бувало. Він не міг навіть пригадати, коли востаннє переживав справжні фізичні муки. Так, інколи його глибоко ранили колючі Корчеві зауваження, але фізичного страждання він залюбки уникав — наскільки це було можливо.

Кентавр лежав на підлозі оперативного кабінету посеред уламків свого робочого крісла.

— Ну, Дрюку! — прогарчав він і ще протягом двох хвилин вивергав суцільний потік нецензурних висловів.

Виливши нарешті свій гнів, О’Гир, хитаючись, підвівся з плазмової підлоги й спробував оцінити ситуацію. Спина його була попечена, але найдужче постраждала задня частина тіла: світитиме відтепер двома чималими лисинами. Яка втрата для кентавра! Адже саме ця частина тіла насамперед приваблює кентавриць у нічних клубах. Хоча який з О’Гира танцюрист… Четверо копит, і всі ліві.

Двері оперативного кабінету були замкнені. Навіть гном, як кажуть, не підкопається. О’Гир увів код входу-виходу: «О’Гир. Двері».

Комп’ютер не відповів.

Кентавр удався до голосового управління.

— О’Гир. Один, два, один, зняти блокування дверей.

Комп’ютер хоч би писнув. Отже, це пастка. О’Гир у полоні власних пристроїв безпеки. Ще й вікна затемнено, так що ззовні ніхто навіть не роздивиться, що там діється в оперативному кабінеті. Замкнений зсередини й знадвору. Ніщо не працювало.

А втім, тут він припустився помилки. Працювало все, от тільки його дорогоцінні машини не реагували на команди свого господаря. Хто-хто, а О’Гир чудово розумів, що з кабінету неможливо вийти, не повернувши собі доступу до головного комп’ютера.

Кентавр зірвав з голови фольжану шапочку й люто зібгав її.

— Навіть ти мене зрадила! — крикнув він і пошпурив шапочку в пристрій для переробки відходів.

Тепер пристрій визначить хімічний склад викинутого сміття й пошле його до відповідного контейнера…

Раптом на стіні ожив плазмовий екран, і на ньому з’явилося збільшене личко Опал Кобой. Кентавр не пам’ятав, щоб вона колись посміхалась так широко!

— Привіт, О’Гире. Давненько не бачились.

О’Гир постарався також відповісти усмішкою — щоправда, вийшла вона не така широка.

— Здорова була, Опал. Як ся має твій татусь? — Всі знали, що Опал довела батькову фірму до банкрутства. Це стало справжньою легендою серед підприємців підземного світу.

— Дуже добре, дякую. Пік Вийвовк — чудова психушка.

О’Гир вирішив говорити щиро. Так він робив не часто, але зараз варто було ризикнути.

— Опал! Тільки подумай, у що ти вклепалася. Дрюк збожеволів, хіба не бачиш? Хай-но він доможеться свого, як одразу позбудеться тебе!

Але на відповідь геніальна піксі тільки похитала пальчиком з бездоганно наманікюреним нігтиком.

— Ні, ти помиляєшся, О’Гире. Я потрібна Дрюку Глодову. Справді потрібна, необхідна. Він — ніщо без мене й мого золота.

Кентавр пильно вглядівся в очі Опал. Так, піксі Й справді вірила в те, що говорила. Ну, як така розумниця може настільки помилятися?

— А я знаю, чому ти так чиниш, Опал.

— Та невже?

— Так! Тобі й досі прикро, що університетська медаль за наукові досягнення дісталася мені, а не тобі.

На одну тільки мить самовладання покинуло Опал, і її личко втратило раптом свою привабливість.

— Авжеж, то я повинна була отримати ту медаль, дурний кентавре! Дизайн моїх крил незрівнянно переважав твою неоковирну очну відеокамеру! Але переміг усе-таки ти. А знаєш чому? Та тому тільки, що всі винагороди завжди дістаються вам, самцям!

О’Гир задоволено усміхнувся. Навіть за таких несприятливих для нього обставин він лишився найуїдливішою на світі істотою.

— То чого ж ти хочеш, Опал? Невже просто надумала побазікати про давні добрі часи, коли ми вчилися в університеті?

Опал піднесла кришталевого келиха до вуст і зробила великий ковток.

— Я просто надумала сказати тобі, О’Гире, що я стежу