Роберт Отто Вальзер - Розбійник

мою Марію, бо на мені ви одружитись не можете, адже у голові в мене самі офіцери, більш нічого, а ви не досягли ще такої високої чести і здатности доводити свої ділові якості. А якщо я зведу вас зі своєю Марією, яка сліпо вірує у мою вроду — щоправда, з роками ця врода вже стала не тою, та про це ви не повинні казати уголос, а то я розгніваюсь, — то Марія однаково вашою не стане ніколи, вона буде й далі лише і тільки моєю, а я не перестану і далі вважати її цілковито і неподільно своєю. Сходитись близько, доторкатися одне до одного я вам не дозволю ніколи і заявляю про це відразу.

— Те, що називають людською повагою, я уже втратив такою мірою, що охоче пристану на ваші, звичайно, не дуже й суворі умови. Адже Марія не молоденька вже і не велика красуня, і якщо я буду позбавлений права торкатись її чи гладити, ба навіть дихнути на неї, то для моєї душі це навіть стане полегкістю. Конституція в неї міцна і груба, а манера торкатись речей — як у вантажника, і якщо ви забороните їй у майбутньому шлюбі торкатись мене, то кому вигідніше це буде, аніж оцьому покірному вашому слузі?

— Про цілунки, про ласки забудьте і думати.

— У цьому й не буде потреби. У Марії занадто вугласте обличчя, і якщо я пригорну її голову, як це зазвичай роблять, коли обіймаються, то вона стане враз голомозою, адже Марія — геть лиса, просто вона носить досить пристойну перуку.

— Оці ваші випади, досить зухвалі, проти Марії мені чути приємно, бо я вже боялася, що вона вам подобається.

— О, у певному сенсі і певною мірою я ціную її досить високо, хоч про неї й висловлююсь тут необачно.

Очі у Сельми зненацька убивчо зблиснули, і вона розлютовано скрикнула:

— Тоді вам Марія не дістанеться ні за яких умов! Я віддала б її вам, а вас — їй, лишень якби ви не могли одне одного й духу терпіти. Я вас провчу за цю вашу взаємну симпатію.

Щасливого шлюбу панна Сельма й уявити собі не могла без того, щоб одразу не впасти в озлоблений настрій, зате про ті шлюби, котрі були мов руїни і розпадалася, не встоявши перед вітрами непорозумінь і незлагод, вона міркувала часто, подовгу і з задоволенням, яке нам не варто недооцінювати. Коли Сельма казала: «Ніякого щастя нема, є виконання обов’язку», — то нишком думала: «Щастя я не знайшла, то нехай не знаходить його ніхто». Можна сказати, що розбійника Сельма причарувала. До яких засобів вона задля цього вдалася? О, як же ми тягнемо час, оце дряпаючи щось на папері. Так ніби й нас вона полонила своїми чарами. Але ми себе опануємо. У розбійника мовби переселилася покірна натура Едіт, розмовляв він поштиво і стримано, як і вона, так, як навчився у неї. Він з насолодою копіював її рухи, і Сельма про це здогадалася, отож якось наважилась заявити йому: «Відтепер я до вас у кімнату ступатиму так, немовби вона — моя, і попередньо у двері не стукатиму. Сподіваюся, ви з цим погодитесь». І ось одного разу це призвело до непередбачених наслідків. Розбійник лежав на канапі роздягнений, бо сонечко тепло й приємно світило в його дивовижний світ, і коли до кімнати ступила Сельма, маючи намір сказати, що забула тут щітку для одягу й хоче її забрати, то вздріла те, що мало не коштувало їй життя; вона враз скам’яніла, мов ґорґона Медуза, коли перед тою розверзлась безодня. Панна Сельма також заніміла. Вона була схожа на нещасну дитину, що заблукала у лісі, й, звикла лише до надзвичайно ґалантних офіцерських манер, заперечливо хитнула голівкою, прошепотіла: «І як же так можна…» — й тихесенько вийшла. Відтоді вона перед тим, як увійти до кімнати розбійника, спершу завбачливо стукала в двері. В її поведінці з’явилась якась нерішучість, що згодом, щоправда, зникла. Смішно було б намагатися покласти провину за той епізод на розбійника. Сказати відверто, із цього нічого не вийшло б. А іншого разу у нього за спиною наробив тарараму якийсь офіцер — зумисне, щоб роздратувати розбійника і вивести його з рівноваги. Наш розбійник сидів, як слухняний хлопчик. Едіт налила йому в келих вина. Невшательського. А в пляшку потрапила крихта від корка. Едіт взяла пляшку і вийшла, щоб дістати ту крихту. Ні, так не можна, краще подати на стіл нову пляшку. А тим часом у нього за спиною кілька зухвалих добродіїв — серед них і один офіцер — зчинили гармидер. Розбійнику зрештою набридло сидіти тихенько, мов дурненькому хлопчику, у товаристві, поведінку якого назвати пристойною не можна було аж ніяк, тож він узяв і пожбурив Едіт чайові з таким гнівом і люттю, що вона від несподіванки аж скам’яніла. Та загалом він тримався природно, цілком. Гнів його був справедливий, бо пробудили цей гнів зумисне. Розбійник не має вибачатися перед якимсь офіцером, хай він навіть буде найвищого ранґу у світі. Радше розбійник кинеться в бійку. І якщо він так і зробить, то я, щоб ви знали, засміюся і, певно, йому допоможу. А той офіцерик — просто ганьба для його полку. Одначе коли, іншим разом, він щось нашкрябав простим олівцем і кинув писульку Едіт, то було вже скоріше зухвальство. Та що тут казати? Він був трохи заведений. А з другого боку, чом би йому і не бути заведеним? З військами й військовими наша історія взагалі не має нічого спільного, вона розгортається цілком і повністю в рамках суспільства цивілізованого. А щодо різки, якою немовбито періщили Ванду, то це — просто жарт, хоч декотрій дівці якраз у наш час різка, либонь, і не завадила б. Та щоб самому мені закортіло усипати Ванді різок, то ні, не такий я. Якось розбійник купив собі дуже смачну, соковиту грушу. З нею він підійшов дуже близенько до Ванди, ніби щоб похвалитися: мовляв бач, лагоминка. А Ванда взяла й посварилася на нього пальчиком. Тим своїм пальчиком вона, либонь, пожартувала, як і ми отією різкою. «Як тобі спало на думку украсти його у мене?» — потім звернулась вона до Едіт у дзеркальній залі. Нам часто здається, що над нами вчинили розбій і нас обікрали. Які ж дріб’язкові