Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

У давньоруські (та й пізніші) часи «солдати удачі» (правда, тоді цього терміну ще не знали) були вельми в ціні і їх охоче запрошували до себе або на службу, або на проведення якогось походу руських князів. Тож найчисленнішими найманцями на Русі докиївській і київській доби були вони, скандинави, прозвані в русичів варягами, які промишляли розбоєм і часто наймалися до руських князів цілими юрмами-загонами, навіть зі своїми ватажками. В пізніші часи руські князі під час міжусобиць запрошували до себе в якості ударної сили печенігів, половців та інші кочові тюркські племена – за добру, звісно, плату, але найманці нею не обмежувались, а, допомігши тому чи тому князеві, кидались грабувати села, захоплюючи людність в неволю для подальшого його перепродажу на невільницьких ринках. (Олег, син Святослава, дід Ігоря, князь тмутороканський не раз водив на Русь половців, за що у «Слові о полку Ігоревім» названий Гориславичем.)

Чи не половина Володимирового війська, коли він ішов з Новгорода на Київ проти Ярополка, складалася з найманців-варягів. З їхньою допомогою, вельми суттєвою, між іншим, Володимир і захопив верховну владу в Київській Русі.

Це підкреслювали й шведські хроніки, наголошуючи, що Володимир (Вольдемар по-їхньому), саме дякуючи варягам, відносно легко переміг Ярополка.

Але це – що варягів більше і вони небезпечні – відчув і Володимир. Із союзників варяги можуть легко перетворитися на противників (найманці – вони і є найманці) і навіть спробують підім’яти під себе князя та встановити в Києві, а заодно й на Русі, свій диктат, свою владу, вже відверто грабуючи місцеве населення.

Так, власне, й сталося.

Варяги повірили у свою винятковість і незалежність від князя і почали поводитись у Києві, куди привели і де на трон посадили Володимира, як у завойованому ними краї.

Варязькі найманці були певні: князь має розплатитись з ними по найвищому рахунку, адже дякуючи їм, він опинився в Києві на всеруському престолі. На киян вони згорда дивились, заледве чи не як на невільників, їхніх рабів і поводилися в Києві буйно і безкарно. Кияни обурювалися такою поведінкою найманців, які уявили себе повновладними володарями Русі, на яких немає управи, бо сила на їхньому боці. Князь відчував, що в очах киян він втрачає авторитет, швидко знеславиться й по всій Русі, то який він після того буде верховний та великий князь? Ярополкове княжіння в Києві було відносно спокійним, і русичів ніхто не гнобив. Володимир відчував: треба спішно вживати якихось заходів, аби вгамувати найманців. І так погамувати, щоб і вовки були ситими, і вівці цілими.

А варяги тим часом розійшлися аж-аж. І вже почали до князя пред’являти претензії та різні вимоги.

– Град наш! – кричали Володимиру, навіть вже не шануючи його як верховного князя. – Ми його взяли, ми!.. Бажаємо брати відкуп на народ – по дві гривні з людини.

Дві гривні – це 204,7 гр. срібла. Мешканців у Києві багато, і якщо з кожного стільки брати, то де того срібла стільки набрати – вози та вози.

– Почекайте з місяць, поки зберу данину, – сказав Володимир варягам, а сам спішно мізкував: що робити з варягами – нападати на них з руськими силами не хотілося – крові багато проллється, в тім числі й руської. Та й варяги можуть зі своєї Скандинавії закликати збройну підмогу.

Минув місяць, варяги обіцяного срібла – вози та вози! – не дочекалися. Відчувши неладне, занепокоїлись. Та й бачили, що Вольдемар для чогось згуртовує своїх русичів, спішно їх озброює.

Усе збагнувши, варяги сказали – в один день відчувши себе в стольному граді Русі незатишно:

– Сольстил сси нами (обманув ти нас), да покажи мы (нам) путь в Греки.

Він же рече їм: «Идете!»

Деяких найманців, на його думку, більш надійних, Володимир залишив, а решту відправив до Царгорода (Константинополя). А поперед них послав послів, «глаголя царю» (сиріч проінформував візантійського імператора):

«Се идуть к тебе варязи, не мози (не здумай) их держати в граде, то сотворят ти зло яко и сде (не то натворять тобі зла, як тут, у Києві). Но расточи я разно (розсели їх по різних місцях) а само (назад, на Дніпро) не пущай ни единого…»

Володимир застеріг греків, з якими слов’яни часто й часом жорстоко билися в минулому, не селити варязьких головорізів у себе в столиці. Дивна турбота про вчорашніх недругів! Але, очевидно, це була та ситуація, про яку на Русі кажуть: «І ворогу своєму не побажаєш!..»

Давньоруські билини – це юність Київської Русі, її чарівно-романтичний, героїчно-богатирський світ. Це – народні епічні пісні, початком яких є Давня Русь. Центрами творення їх були Київ, Чернігів, Галич, Новгород X–XI і навіть XVI століття. Їх створювали і поширювали, співаючи на язичницьких святах, волхви та скоморохи, і серед них були такі професіонали, як той же – теж билинний – Боян, соловей тих часів. Жили вони при князівських дворах. А ще ж були й народні співці билин. Співали про Садка – новгородці, про Василя Буслаєва, Микулу Селяниновича, про Ілька Муромця і, звичайно ж, про нього, про Володимира Великого, Красне Сонечко. Бо вся Русь знала: во стольному во граді Києві владарює добрий для друзів і грізний для ворогів князь Володимир. А навколо нього залізною стіною стоять богатирі і найперший