Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

— Хто?

— Соареш. Я читав його твори. Сорок чи п’ятдесят томів.

— Не розумію. Ти про що?

— Він помер, зрозумів? Його більше немає! Нічого більше немає!

— Ти чого, старий?

Досі не знаю, що зі мною тоді сталося. Щось близьке до істерики. Ще хвилину тому я його ненавидів — мертвого, згорілого. А тепер... Я був майже в розпачі, чим не на жарт налякав Роберто.

— Піди прийми ванну, теплу ванну і склянку віскі, — порадив друг. — Все пройде, ось побачиш. Викинь з голови. Давай я тобі завтра зателефоную?

Він зупинив таксі і назвав мою домашню адресу.

Дивна моя хвороба тривала тиждень. Я не міг встати, крутилася голова, і весь світ плив, плив... Наприкінці тижня прийшла бандероль, яку я розірвав тремтячими руками. Я не сумнівався, що там черговий томик у сірій обкладинці. І це був він! «Срібна Гертруда. Книга третя», значилося на першій сторінці. Я в гарячці почав гортати том, пропускаючи сторінки з розмовою у психіатра, опис моїх почуттів після отримання повідомлення про пожежу... Мені потрібно було подивитися кінець, дізнатися, що ж мене чекає завтра, через місяць, рік, десять років... Тепер я не сумнівався в існуванні якоїсь зовнішньої сили, що керувала і моїм, і його життям, якій потрібен був у весь цей таємничий зв’язок випадкових людей. І що ж я знайшов у кінці! Це незбагненно! Книга закінчувалася словами: «Він лежав, витягнувши ноги, в лихоманці гортаючи сторінки. То тут, то там йому на очі потрапляли до болю знайомі думки, почуття, ситуації. Але він пропускав і розмову у психіатра, і опис своїх суперечливих почуттів, що прийшли до нього після звістки про пожежу та смерть цього ідіота. Він хотів знати не минуле, а майбутнє, те майбутнє, яке до цих пір так вірно пророкував йому маніяк з Сантшпілу. Але ні! У цю мить, коли він нарешті остаточно повірив в існування зовнішньої сили в його житті, коли його власне життя здалося йому зв’язаним із чимось більшим, ніж він, — тепер все було скінчено. Голос, що віщував майбутнє, замовк. Настала тиша. Наприкінці книги йшло запаморочливе: «Він лежав, витягнувши ноги, в лихоманці гортаючи сторінки. То тут, то там йому на очі попадалися до болю знайомі думки, почуття, ситуації. Але він пропускав і розмову у психіатра, і опис своїх суперечливих почуттів, що прийшли до нього після звістки про пожежу та про смерть цього ідіота. Він хотів знати не минуле, а майбутнє, яке до цих пір так вірно пророкував йому маніяк з Сантшпілу. Але ні! У цю мить, коли він нарешті остаточно повірив в існування зовнішньої сили в його житті, коли його власне життя здалося йому зв’язаним із чимось більшим, ніж він, — тепер все було скінчено. Голос, що віщував майбутнє, замовк. Настала тиша. Наприкінці книги йшло запаморочливе: «Він лежав, витягнувши ноги, в лихоманці гортаючи...»

Герой піднявся, пройшовся по кімнаті. Життя увірвалося у навстіж відчинене вікно — жовтими листочками чиєїсь теплої душі, павутиною бабиного літа. Герой сів і заплакав: його не було; я був ним і я був собою. Я зрозумів, що я ніщо, з якого народилися і Герберт Соареш, і Артур Стейбек, і мільйони інших, відомих і невідомих, рівних перед подихом вічності, віддзеркалених одне в одному.

Це кажу я, автор цих рядків, ніщо, яке пролилося у світ багатьма голосами, яке пізнало глибини мовчання, яке стало — не розуміючи, хто воно — усіма вами.

Може, я врятую себе, написавши цей роман. Тоді я подивлюся на себе збоку, і сьогодення відпустить мене. У той час, коли я буду писати, мій особистий світ зникне, ніби я вже не я, а ті люди, які вийдуть з небуття, заговорять, зарухаються на сторінках. І коли моя дружина зайде до мене — я буду дивитися на неї, як дивляться на незрозуміле диво, що зійшло з небес. Я скажу їй:

— Добре, я все зроблю, не чіпай мене. Прошу тебе, іди.

Тоді вона подивиться, що навколо мене ходять якісь жінки, кладуть мені руки на плече, щось говорять. Хлопчик заховався в кутку, літня дама лежить на дивані.

— Прошу тебе, іди, йди, Маріє.

І якщо вона далі буде стояти в дверях, я закричу:

— Забирайся геть, я тобі сказав!

І в цю секунду — розвіються мої жінки, хлопчик розчиниться в темряві кутка, розтане літня жінка.

Двері зачиняться, і я опинюся в світі жахливих меблів — мертвих, які говорять, меблів: овал настінного годинника зверхньо буде дивитися на мене, поблискуючи лакованою дерев’яною поверхнею. Я відчую раптом, що годинник на стіні — це все: ах, яке міцне його буття. Навіть якщо застигли його облуплені стрілки. Він — усе: буде висіти і завтра, і післязавтра — такий же незмінний, упевнений в собі, вічно старовинний. А я — ніщо: мене немає поруч з ним. Навіть якщо я піду, розіб’ю його, рознесу на дрібні шматки — все одно мене немає. Посеред трісок і битого скла я буду сидіти і плакати,