Сьюзен Коллінз - У вогні

в цю мить я дозволила собі не думати навіть про тих, кого любила найбільше. Я думала тільки про себе. І про те, що чекало на мене попереду.

Покривало було жорстким, але при цьому тримало тепло. Мої м’язи трохи розслабилися, серце билося повільніше. Я бачила скриньку в руках маленького хлопчика, бачила, як президент Снігоу розриває пожовклий конверт. Невже це справді сценарій, прописаний для Червоної чверті сімдесят п’ять років тому? Не може бути. Адже занадто бездоганно знімає всі питання, які зараз стоять перед Капітолієм. Завдяки одному маленькому конверту можна і мене позбутися, і знову підкорити всі округи.

В моїй голові лунали слова президента Снігоу: «На сімдесят п’яту річницю, як нагадування бунтівникам про те, що навіть найсильніші з них не здатні подолати владу Капітолія, під час Жнив обиратимуться трибути чоловічої та жіночої статі з переможців минулорічних Голодних ігор».

Так, переможці — найсильніші. Вони вижили на арені й вислизнули з лещат злиднів, які душили решту людей. Вони — чи, либонь, потрібно казати «ми» — були втіленням надії там, де надії вже не було. А тепер двадцять трьох із нас уб’ють, аби продемонструвати, наскільки навіть ця надія є примарною.

Я рада, що перемогла минулого року, не раніше. В іншому разі я б знала інших переможців — не тільки тому, що бачила їх по телевізору, а й особисто, бо вони — гості на кожних Іграх. Навіть якщо хтось і не був ментором, як Геймітч, щороку він усе одно мусить заради такої події приїхати в Капітолій. Гадаю, багато хто з них потоваришував. Мені легше: я хвилюватимуся тільки за одного друга, якого мені доведеться убити: за Піту чи за Геймітча. Піту чи Геймітча!

Я випросталась і скинула з себе покривало. Що це я собі думаю? Я в житті не здійму руки ні на Піту, ні на Геймітча. Але те, що один із них буде зі мною на арені, — це факт. Може, вони самі вирішать, хто з них двох піде на арену. Хай на кого випаде жереб, другий матиме змогу зголоситися на його місце. Я вже знала, що Піта за всяку ціну доможеться від Геймітча дозволу опинитися на арені разом зі мною. Заради мене. Щоб захистити.

На нетвердих ногах я шукала вихід із підвалу. Як я взагалі сюди потрапила? Я повільно піднялася сходами нагору — на кухню — і побачила, що скляна вставка в дверях розтрощена. Напевно, саме тому в мене руки кривавляться. Крізь чорноту ночі я поквапилася до будинку Геймітча. Він сидів сам за кухонним столом, в одній руці — напівпорожня пляшка горілки, в другій — ніж. Він був п’яний як чіп.

— А ось і вона! Така знеможена... Здогадалась нарешті, дорогенька? Докумекала, що не одній тобі доведеться вдруге побувати на арені? Й ось прийшла просити мене... а до речі, про що? — спитав він.

Я не відповіла. Вікно було широко розчинене, і вітер обдував мене, ніби я стояла надворі.

— Зізнаюсь тобі, хлопець сприйняв усе простіше. Він уже був тут, я пляшку не встиг відкоркувати. Благав мене дати йому другий шанс вступити в гру. І що ти на це скажеш? — Геймітч передражнив мій голос: — «Геймітчу, зголосіться замість нього, хай це й несправедливо, та краще вже нехай Піта мучиться до кінця життя, ніж ви»?

Я закусила губу, бо щойно Геймітч це промовив, я усвідомила: боюся, саме цього я і хочу. Щоб Піта вижив, навіть якщо помре Геймітч. Ні, не хочу. Він бридкий, звісно, але ж тепер Геймітч мені мов рідний. «Для чого я сюди прийшла? — думала я. — Що я хотіла тут знайти?»

— Я хочу випити, — ледь чутно промовила я.

Геймітч вибухнув сміхом і гепнув переді мною на стіл пляшку. Я провела рукавом по горлечку і зробила кілька ковтків — і мені аж подих забило. Минуло кілька хвилин, перш ніж я опанувала себе, але з носа й очей і досі текло. В нутрі все палало від горілки, і мені це сподобалось.

— Може, зараз ваша черга, — промовила я байдужо, всівшись на стілець. — Ви все одно ненавидите життя.

— Цілком вірогідно, — відповів Геймітч. — І оскільки минулого разу я зробив усе, щоб вижила ти... здається, цього разу я зобов’язаний урятувати хлопця.

— Дуже слушно, — погодилась я, витираючи носа та знову перекидаючи пляшку.

— А Піта аргументував так: оскільки минулого разу я обрав тебе, тепер я йому винен. Усе, що він захоче. А хоче він знову вступити у гру і знову тебе захищати, — вів далі Геймітч.

Я знала це. Поведінку Піти неважко було передбачити. Поки я валялась на підлозі в підвалі, думаючи тільки про себе, він прийшов сюди, бо думав про мене. Словом «сором» не описати того, що я відчула в ту мить.

— Знаєш, ти можеш прожити сто життів, але ніколи не станеш гідною Піти, — зауважив Геймітч.

— Так-так, — грубо відповіла я. — Без питань, він найкращий у нашому тріо. Отже, що ви збираєтеся робити?

— Не знаю, — зітхнув Геймітч. — Якщо вдасться, супроводжуватиму тебе на арену. Але навіть якщо на Жнивах випаде моє ім’я, Піта все одно зголоситься посісти моє місце.

Ми трохи посиділи мовчки.

— Вам буде важко на арені, правильно я кажу? Ви ж знаєте всіх переможців? — спитала я.

— Гадаю, з моїм нестерпним характером мені буде не просто важко — нестерпно... Віддаси вже мені? — він кивнув на пляшку.

— Ні, — вигукнула я, стискаючи її двома руками. Геймітч дістав із-під столу іншу пляшку і відкрутив кришку. Але я зрозуміла, що прийшла сюди не лише по спиртне. Було ще щось, чого я хотіла від Геймітча.

— Добре, я скажу вам, про що насправді я прийшла просити, — почала я. — Якщо цього разу на Іграх опинимося знову ми з Пітою, ми з вами намагатимемось урятувати його.

Якесь почуття промайнуло в Геймітчевих налитих кров’ю очах. То був біль.

— Як ви і сказали, хай під яким соусом усе подадуть, на арені буде нестерпно. І хай чого хоче Піта, зараз його черга вижити. Ми обидва завинили йому, — в моєму голосі з’явилися благальні нотки. — Крім того, Капітолій мене так ненавидить, що я, вважайте, вже й так мертва. А в Піти й досі є шанс. Будь ласка, Геймітчу, скажіть, що допоможете мені.